Глава 5

“Не тиняйся тут сама. Це може бути дуже небезпечно”.

Знав би він, наскільки близький до істини…

Притискаючись лобом до холодної шибки, спостерігаю за тим, що відбувається у подвір’ї. Ранковий туман вже розтанув і оголив вкритий бруківкою майдан, на якому зібралися кілька чоловіків. Усі вони високі, гнучкі. З волоссям до плечей, зібраними в низький хвіст. Усі невловимо схожі на лаерда, ніби родичі. Хоча, може, воно так і є? Якщо дарги живуть кланами, то за логікою всі члени клану пов’язані між собою родинними зв'язками.

Я роздивляюся їх, думаючи про своє. Намагаюся побачити те, що відрізняє їх від людей. Але вони здаються цілком звичайними, хіба що вищі зростом і рухаються з непідвладною людям зміїною пластикою. Дарги про щось перемовляються між собою. Мені не чути, але я бачу їхні серйозні обличчя.

А ось і Даріон. З’являється з-за рога, на ходу натягуючи рукавички. З вікна я бачу його обличчя: похмуре, стурбоване. Цікаво, про що він думає? Ніби відчувши мою цікавість, він підіймає голову. Обводить поглядом вікна особняка й безпомилково дивиться в моє.

Ховаюся за фіранку. Але, напевно, недостатньо швидко. Серце калатає. Долоні стають вологими, і я машинально витираю їх об поділ. Обережно зазираю в шпаринку між завісою та краєм вікна.

Даріон усе ще стоїть там, піднявши голову, дивиться просто у вікно. На його обличчі застиг дивний вираз. Він здивований та засмучений водночас.

Ось до нього підбігає якийсь хлопчисько. Напевно, слуга.

Лаерд відриває погляд від вікна, обертається до хлопчини й щось уривчасто каже. Я бачу, як рухаються його губи.

Хлопчик тікає. Даріон, не дивлячись у мій бік, швидко йде. Слідом за ним ідуть також інші дарги. Майдан порожніє. Я неуважно опускаюся в найближче крісло.

У голові відчайдушно б’ється єдина думка: що мені робити? Як виконати зобов’язання, якщо я не можу навіть підступитися до цього чоловіка?

Він не відштовхує мене — просто дотримує дистанцію та щоразу підкреслює її. Може, відчуває щось?

Ні, Анабель не стала б так ризикувати! Треба щось вигадати. Спокусити його… І зробити це сьогодні, бо іншого шансу може не бути.

Мої щоки заливає гарячий рум’янець. Притискаю до них долоні й відчуваю, як від сорому палає обличчя. Боже… про що я думаю?! Я збираюся стрибнути в ліжко до чужого чоловіка!

Після смерті мого чоловіка в мене навіть думки не виникало завести стосунки. Хоча мати не раз казала, що мені час повернутися до нормального життя. Але я не могла. Щось постійно утримувало на відстані від протилежної статі. Може, ще не вистигла скорбота, а може, той факт, що крім Павла в мене нікого не було…

Усі мої думки й весь мій час займав Артемчик. Мені просто не було коли думати про особисте життя. Аж ось тепер я цілком серйозно обмірковую, як влізти в ліжко до чоловіка з лускою та зміїними зіницями. До чужого чоловіка, який мене не хоче.

З вулиці лунає дивний гомін. Ніби на вітру ляскають величезні полотнища. Схоплююся, підбігаю до вікна й застигаю, охоплена сумішшю жаху й захоплення. Над дахами будинків у небі кружляють дракони! Майже такі, як у книжках (фільмах або картинках). Сильні, горді та гарні звірі, з лускою, що переливається на сонці. В одних вона забарвленням, як перша зелень, в інших — кольору морської хвилі. У третіх — з бірюзовим відтінком. На спині більш насичені барви, на грудях і череві — світліші. Кожен дракон розміром із вертоліт, не менший. Вони линуть, розгорнувши шкірясті крила й підібгавши під себе чотири лапи з гострими пазурами.

Перший захват вщухає, і я помічаю фігури вершників на спинах драконів. Внутрішнє чуття підказує, що попереду, на темно-смарагдовому ящері, сидить Даріон. Моє серце починає битися швидше.

Вершник і його дракон складають єдине ціле. Неймовірно приголомшливе поєднання сили, могутності та грації, від якого в мене захоплює дух. Я навіть не помічаю, як вчепилася пальцями в підвіконня. Вся моя увага прикута до того, що зараз відбувається в небі.

Я тягнуся, встаючи навшпиньки, щоб краще роздивитися небачену картину. І в цю секунду дракон Даріона робить різкий маневр. Розгортається, лягаючи на крило, і пікірує донизу. Просто до мене.

Одна мить, один вдих, один удар серця — і величезна крилата туша проноситься повз вікно. Так близько, що майже зачіпає скло крилом.

У мене слабнуть ноги, від страху темнішає в очах. Але замість того, щоб упасти, я сильніше чіпляюся за підвіконня. Тілом проходить холодне тремтіння, але я залишаюся стояти.

Дракон виходить із піке й набирає висоту. Я дивлюся йому вслід. Бачу, як Даріон обертається, відчуваю його погляд. Ковтаю колючий клубок, облизую кінчиком язика пересохлі губи.

Дарг різко відвертається, його дракон підіймається ще вище, наганяючи інших. Ще хвилина — і всі вони перетворюються на темні крапки на тлі неба. А мене всю трусить…

Анабель не брехала. Дракони це не казки — вони існують!

***

Я вирішую, що мені потрібна інформація, і зараз, доки Даріон відсутній, саме час її отримати. Адже хто попереджений, той озброєний. Згадуючи гарну приказку, йду шукати Рілію. Спускаюся на перший поверх, стримано киваю дворецькому. Покоївка перебуває в пральні, куди мене провів хлопчисько, що підвернувся під руку, як дві краплі води схожий на того, що його я бачила в подвір’ї. Проте може, це він і був? Втім, немає значення!

— Пані? — здивовано хмуриться Рілія, кидаючи на нього розсерджений погляд. — Ви щось хотіли?

Мене дряпає її тон, але я вдаю, що нічого не помітила. Потім розберуся, тим паче ми тут не самі. У пральні волого й задушливо. Гаряча пара підіймається від величезних чанів, над якими висить одяг. Дві служниці, що тільки-но  чистили щітками господарський камзол, вже забули про нього і, розкривши роти, дивилися на мене. Мабуть, сюди не часто зазирала господиня.

— П-пані… — отямившись, вони синхронно роблять уклін.

— Продовжуйте, — поблажливо махаю їм рукою. І перемикаюся на Рілію: — Отже. Я хочу прогулятися до бібліотеки. Ти підеш зі мною.