Глава 6

Виявляється, я вмію читати мовою даргів! Ніффеліус розчулюється, ледь стримуючи сльози. Каже, мало хто з драконівських наречених володіє таким вельми похвальним умінням. Книги підтверджують його слова.

Кілька годин я проводжу за дубовим столом, вивчаючи історію Алланайрісу — світу, куди мене занесло, а заразом ще й історію даргів. Незабаром картина більш-менш прояснюється, і я починаю розуміти, що з того, що сказала Анабель, було правдою.

У даргів немає своїх жінок, це правда. Причини цього невідомі, але в книгах є прозорі натяки на якесь «прокляття» й на те, що дарги взагалі не з цього світу. Алланайріс — світ людей, демонів та… ельфів. Щоправда, ельфи мешкають десь на іншому континенті, демони споконвіку обмилували якийсь Розлом, а в людей взагалі було раннє середньовіччя, коли сюди заявилися дракони. Вони прийшли, щоб підпорядкувати цей світ і зробити його своїм. Дарги принесли із собою смерть і руйнування. А ще інкардів — двоногих верхових ящерів із маленькими передніми лапами, що нагадали мені алозаврів та анкрів — їхніх крилатих побратимів.

Ця армія, ніби чума, прокотилася людськими землями, випалила половину міст, перетворила ліси й поля на попелище. Потім багато століть тривала війна: дарги викрадали жінок, розоряли селища, вбивали чоловіків. Але змінювалися часи, змінювалися покоління, і черговий дракон-правитель поклав цьому край. Він вирішив іти шляхом миру, а не війни, й заснував державу. Тепер Ламаррія — драконяча імперія — в оточенні моря, пустелі, скель та вічного туману, що простягається над нею від інших держав. Якщо дракони не забажають — ніхто не зможе перетнути їхні кордони. Але й самі дарги не можуть залишити імперію без дозволу свого повелителя.

А жінок тепер не крадуть. Вони самі пропонують себе. Для людських аристократок шлюб із даргами —  це спосіб піднятися в очах бомонду. Для дівчат із простих сімей — шанс на краще життя. Кожні п’ять років у Кортарені, столиці Ламаррії влаштовують «Бал наречених», той самий, на який так поспішає потрапити Даріон, той самий, на якому Анабель минулого разу стала його дружиною. З’їжджаються туди лише найкращі дівчата людських королівств, щоправда, за якими критеріями їх відбирають, я так і не зрозуміла. Але ні краса, ні титул, ні багатство не цікавлять драконів. Усе, що їм потрібно в обраниці, — це «іскра».

Я, виявляється, мала рацію. «Іскра» —  це здатність зачати від дарга й народити дитину з драконячою іпостассю. До мого полегшення, діти від даргів народжуються звичайні, але у віці п’ятнадцяти років вперше відбувається надзвичайне — внутрішній дракон розправляє крила і віднаходить волю. А до цього часу він росте разом із господарем. І так, від даргів ніколи не народжуються дівчатка…

 Ось чому Анабель впевнена, що я зачну сина від її чоловіка. Але як вона дізналася, що в мене є «іскра»?

Далекий дзвін змушує відірватися від думок і підвести голову. Здивовано дивлюся у вікно, але з мого місця видно тільки сіре небо. У двері хтось шкребеться.

— Пані, — доноситься голос Рілії, — ви пропустили обід. Може, вам сюди принести?

Стрепенувшись, озираюся навколо.

— А котра година?

— Шоста, ясновельможна льєро, — підказує привид.

Я бачу, як Рілія поспіхом цілує щось, затиснуте в кулаці, й ховає назад за пазуху. Амулет? Талісман? Треба буде запитати в неї.

Киваю служниці:

— Дізнайся щодо вечері. Нехай подають до кімнати, а я тут скоро закінчу.

Але їсти не хочеться. Варто лише дозволити собі забутися — і знову накочує туга. Я згадую про сина. Точніше, я й не забувала про нього, просто намагаюся тримати думки й почуття під контролем, інакше збожеволію. Як він там без мене? А раптом Анабель його ображає? Та ні, не посміє. Якщо з Артемком щось трапиться — ніщо мені не заборонить розповісти Даріону про плани його дружини! І вона це знає. Моя дитина — гарантія того, що я мовчатиму й робитиму те, що їй потрібно.

Зітхнувши, зачиняю книгу й повертаю на полицю. Знову майнула думка у всьому зізнатися Даріону, і знову відкидаю її як безглузду. От вже ні, Анабель — знайоме зло. До того ж ми з нею уклали контракт. А Даріон… Даріон навіть не людина. І якщо вірити тому, що я сьогодні дізналася, то в даргів  своя мораль, далека від людської.

***

У кімнаті чекає сюрприз. Вечерю ще не принесли, але хтось тут явно був, адже на туалетному столику лежить масивний срібний перстень із чорним агатом. Здається, такий самий в Анабель… А може, це він і є? Під перснем помічаю папірець. Обережно витягаю його й читаю: «Одягни перстень на палець. Буду потрібна — просто прокрути його перед дзеркалом».

Спершу я витріщалася на ці рядки в подиві. Вона що, зовсім страх втратила? Розвела таку секретність, а тут пише записки й кидає на видному місці! Потім розумію: записка написана українською мовою! Ніхто, крім мене, її не прочитає.

Про всяк випадок кидаю записку в камін, де вона спалахує золотистим полум’ям. І, зрозуміло, одразу ж вирішую перевірити перстень у дії. Вдягаю його на середній палець лівої руки. Він важкий, відчувається на пальці. Агат загадково мерехтить чорними гранями, у його маслянистій гладі відбивається світло канделябрів. Майже не дихаючи, підходжу до дзеркала. Відчуваю, як спиною біжить холодок. Дивлюся на своє віддзеркалення, ковтаю гірку грудочку і прокручую перстень камінням всередину…

У першу секунду нічого не відбувається. Далі моє віддзеркалення починає тремтіти, ніби дзеркальною поверхнею прокочується хвиля за хвилею. Картинка змінюється. Тепер замість себе та кімнати за спиною я бачу знайомі стіни й меблі. Це моя квартира! Причому я бачу її так, немовби дивлюся з великого дзеркала в передпокої! Забувши про все, простягаю руку й торкаюся скла. Пальці провалюються в порожнечу, ніби в кисіль. Бачу їх із того боку. Вони переломлюються, ніби я занурила їх у воду. Рефлекторно забираю руку. Притискаю до грудей. Пальці тремтять, серце калатає. Дихання не вистачає… Невже я можу зробити крок у це щось і вийти з того боку?!