Глава 7

Я засинаю о другій годині ночі, не дочекавшись повернення Даріона. Сон тривожний, поверхневий і злітає від найменшого шереху.

Щось будить мене.

Розплющую очі. Відчуваю, як у грудях тривожно б’ється серце. Кімната занурена в темряву, лише на тумбочці слабко жевріє блакитний кристал.

Дослухаюся до тиші. Чую шарудіння, чиїсь кроки. З вулиці доносяться голоси.

Даріон? Він повернувся?

Підводжуся, йду до вікна. Стою так, щоб мене не побачили з вулиці. Горло стискається, коли дивлюся вниз.

Так. Він там. Стоїть біля колодязя. А поруч — жіноча фігура. Через темряву не видно, хто саме з ним, але я розумію, що це хтось зі служниць.

Ось Даріон знімає із себе сорочку, стягує її через голову. І треба ж, щоб саме в цю мить з-за хмар вийшов місяць. Він висвітлює міцне чоловіче тіло, вкрите розчерками шрамів. Блідо-зелені лусочки поблискують, наче коштовне каміння. Даріон нахиляється, служниця підіймає відро і ллє воду йому на потилицю та спину. Дарг відфиркується, струшує головою. Його темне волосся розлітається, по спині перекочуються рельєфні м’язи.

Відчуваю, як низ живота наповнюється забутим теплом.

Я занадто довго була сама, дуже довго забороняла собі дивитися по сторонах. А чоловік, що переді мною, володіє якоюсь дивною, нелюдською привабливістю. І це лякає мене.

На мить прикриваю очі, аби позбутися мари. Нагадую собі: це просто завдання. Зроблю те, що мушу, — і піду. Адже він навіть не людина. Він дарг. А дарги не вміють ані любити, ані співчувати.

Даріон про щось перемовляється зі служницею. Я чую їхні голоси, але не можу зрозуміти слів.

Вона сміється. Кладе руку йому на потилицю й веде уздовж хребта до самих стегон, перехоплених широким ременем.

Мені стає ніяково. Виникає неприємне колюче відчуття. Відступаю вглиб кімнати.

Ця служниця — його… коханка? Бо ж чому він дозволяє їй так фамільярно поводитися із собою?

Голоси знизу затихають. Кроки віддаляються. Я повертаюся в ліжко. Кусаючи губи, дивлюся на світильник-кристал.

За десять хвилин чую кроки за стіною. Даріон піднявся до спальні. Цікаво, чи один?

Мене колотить дрібне тремтіння, коли я встаю. Викручую кристал зі срібної чаші-підставки. Навшпиньках крадуся до суміжної стіни, прикладаю до неї чашу догори дном і притискаюся вухом. Запитую себе, що я кою?! Підслуховую, що відбувається в спальні в чужого чоловіка! А він там, здається, не сам. Я дуже чітко чую тихі голоси, й один із них — жіночий.

У мене немає причини для образи та ревнощів — він мені ніхто. Але мене охоплює раптова злість. То он як! Ще не встиг розлучитися, а вже служниць у ліжко тягає! І чим же ця немита квочка краще за дружину?

Злість підіймається нестримною хвилею і штовхає мене на божевілля.

Відкидаю підставку. І мені плювати, що вона з гуркотом котиться підлогою. Стрімко прямую до дверей кабінету, хапаюся за ручку й ривком тягну на себе. Вона піддається дуже легко. Але мені нема коли дивуватися.

Я лечу через кабінет, мимохідь наскакуючи на стіл. Чую, як там щось падає. У темряві збиваю маленьку етажерку. Штовхаю наступні двері, тепер вже ті, що ведуть до спальні Даріона, перетинаю поріг і мружуся від яскравого світла.

А ось і він сам. Сидить у кріслі поруч із ліжком. У бриджах і білій сорочці, розхристаній на грудях. Біля його ніг застигла молоденька служниця. Вона стоїть на колінах, вхопившись обома руками за господарський ботфорт.

— Ой! — її руки розпрямляються, нога Даріона з глухим стуком опускається на підлогу. — Вибачте, ясновельможна льєро.

Дівчина підхоплюється на ноги. На вигляд їй років двадцять. Гарненька круглолиця блондинка — кров із молоком. Під форменим одягом вгадуються молоді міцні груди. Груди жінки, що не народжувала. Від цієї думки мене захльостують лють і біль.

Даріон підводить на мене дещо здивований погляд. Але я свідомо ігнорую його й шиплю служниці, ледь не бризкаючи отрутою:

— Геть!

Права брова лаерда вигинається будиночком.

— Геть!! — повторюю я, зриваючись на крик.

Служниця кулею вилітає зі спальні через інші двері. Мене всю трусить. Даріон повільно підіймає руки. Лунають три гучних оплески.

— Ані, вистава вдалася. Я вражений. А тепер, будь ласкава, поверни Таріссу, нехай вона допоможе мені зняти чоботи, якщо, звичайно, — його голос стає нижчим на пару тонів, оцінювальний погляд ковзає по моїх грудях, що здіймаються від збитого дихання, — ти сама не бажаєш їх зняти.

— Що? — ошелешено дивлюся на нього. — Вистава?

— Ну а як ще назвати цей раптовий вибух ревнощів? — він тонко всміхається краєчком губ. — Бо не пригадую в тобі особливих пристрастей, хоча, визнаю, ти чудова акторка. Вмієш зобразити будь-яке почуття так вправно, що навіть я дозволив себе обдурити.

Я дивлюся на нього в повній прострації, кліпаю віями й нічого не можу зрозуміти. Про що він говорить? Анабель обдурила його? Але в чому?! Хіба він не одружився з нею за угодою? Дарги не зустрічаються, не закохуються, не залицяються до когось. Вони визначають обраницю, проводять із нею ніч до ранку, а на світанку називають своєю дружиною — і все. Про який обман і які почуття тут ідеться?

— Ну то як? — Даріон нетерпляче вказує на чобіт. — Ти повернеш служницю чи сама це зробиш?

Найбільше на світі я хочу жбурнути чимось важким йому в обличчя, вискочити з кімнати й назавжди забарикадувати ці двері. Але саме в цю мить згадую про прийняте рішення. І зціпивши зуби, шиплю:

— Сама.

Він прихильно киває:

— Починай.

Відкидається на спинку крісла й простягає обидві ноги. Його очі глузливо блищать. Він випробовує мене. Чекає, що я здамся і втечу? Не дочекається!

Дивлюся на двері, за якими зникла служниця. Вони зачинені нещільно, залишилася вузька щілина, й мені здається, що я бачу там якесь ворушіння. Тарісса залишилася підглядати? Гаразд, завтра з нею розберуся.

Переводжу на Даріона зосереджений погляд. Подумки закочую рукави, хоча в моїй сорочці самі лише мереживні бретелі, й уся вона з тонкого шовку, крізь який проглядає тіло. Втім, я про це забула, коли влетіла сюди, а тепер вже пізно соромитися. Він встиг мене всю роздивитися.