Глава 8

Вранці прокидаюся на самоті. Даріона немає, але подушка та простирадла ще зберігають запах його тіла. Відчуваю бажання пригорнутися до пом’ятої тканини, вдихнути цей запах глибше, дати йому осісти в моїх легенях і закріпитися там. Але натомість відкидаю ковдру й різко встаю. У мене немає права на сентименти. У мене є тільки мета.

Моя сорочка розірвана. Її залишки валяються на підлозі, але на спинці крісла я помічаю сорочку чоловічу. Зціпивши зуби, натягаю її на себе. Вона пахне Даріоном. Я відрізаю від себе цю думку. Відсікаю різко, як запалений апендикс.

Коли повертаюся до своєї спальні, там тільки Рілія. Копошиться біля каміна з вугільним ящиком.

— Вийди, — кидаю, не дивлячись.

Вона обертається. І, мабуть, помічає щось у моєму обличчі, адже блідне, поспіхом підводиться й квапиться піти.

Щойно за нею зачиняються двері, я встаю перед дзеркалом. Повертаю клятий перстень. За хвилину по той бік скляної перепони з’являється мій передпокій, а я чую звук телевізора, свист чайника та кроки Анабель.

— Я зробила, що ти хотіла. Де мій син?

— Ну ось, а ти боялася.

Анабель із задоволеною усмішкою дивиться на мене.

— Я хочу побачити сина.

— Побачиш. Краще розкажи, як усе пройшло? Мій чоловік був ніжним із тобою? Чи грубим? Тобі сподобалося?

Мене починає трусити. Усередині закипає лють.

— Де мій син? — повторюю вже втретє. — Ти обіцяла!

— Гаразд, гаразд, щось ти не дуже балакуча сьогодні, — махає рукою. — Зараз приведу, нетерпляча ти наша.

«Приведу»? Це мені не почулося? Моє серце ледь не вистрибує з грудей, коли Анабель повертається. Вона тримає Артемчика за руку, і він… він іде поруч із нею, невпевнено перебираючи слабкими ніжками.

Я відчуваю, як провалюється підлога під ногами. У мене ніби висмикнули хребет, і тіло безвольною купою падає вниз, опускаючись на коліна.

Горло стискається від беззвучних ридань. Сліз немає, я просто не можу дихати. Задихаючись, притискаю руки до грудей. Не можу відірвати погляд від дзеркала. Ні, від сина.

Він ніби трохи підріс за ці дні. Волоссячко закручується в смішні кучерики. У вільній руці Артемко міцно стискає обслиненого бублика й сміється, показуючи передні зубки. Але не мені. Він із захопленням дивиться на мою копію. На Анабель. І від цього мені боляче. Від того, що я зараз не поруч із ним. Не я тримаю його за руку, не я гладжу його голівку, не я дала йому цей триклятий бублик!

— Бачиш? — Анабель зупиняється перед дзеркалом. — Із ним усе гаразд.

— Він ходить… — ледь шепочу.

— Ну звісно, — фиркає вона. — Мені набридло носити його на руках, він важкий.

Артемчик простягає рученятами до дзеркала, щось лепечіть.

— Синочку… — торкаюся пальцем його долоньки, але відчуваю лише холодну гладінь скла.

— Він тебе не бачить.

Моя рука безвольно падає вниз.

— Чому?

— А навіщо? Зараз я у нього замість тебе. І до речі, якщо надумаєш мене обдурити, твоя дитина розучиться ходити так само швидко, як і навчилася, — нагадує вона.

Це змушує мене отямитися й згадати про головне. Кидаю на сина сповнений болю погляд і підводжуся з колін.

— Як ти дізналася, що я була з Даріоном? Адже я могла обдурити.

Вона глузливо відгукується:

— Гадаєш, я така наївна, що покладаюся лише на твоє слово? У мене в замку є свої люди. І вони дуже не хочуть, щоб господар привів іншу господиню.

Щось таке я підозрювала. На думку одразу спадає Рілія. Але я вирішую не озвучувати своє запитання. Якщо покоївка і є шпигун Анабель, краще приховати свої підозри. Нехай вважають, що я дурніша, ніж є.

— Що я маю робити тепер? — переводжу розмову на потрібну тему.

— Скажеш Рілії, нехай зробить тобі відвар за рецептом її матінки. Вона знає який. Питимеш по три склянки на день, і не менше.

— Що за відвар?

— Особливий. Діє куди краще, ніж молитва від безпліддя й паломництво до Ельхи Пресвітлої.

— Але тобі він не допоміг, — додаю я, не приховуючи іронії.

— А ось це тебе не обходить! — шипить Анабель. — Ти свою справу знай. Якщо за три дні з’явиться кров — значить, ти не вагітна. Тож поміркуй, як спокушатимеш мого чоловіка.

— Але ж він збирається їхати в справах! — згадую я.

— Саме так. У тебе ще ціла доба. Зроби так, щоб він узяв тебе із собою.

— Гадаєш, я чарівниця?! — кидаю спересердя. — Знаєш, твій Даріон зовсім не подарунок! І в мене немає жодного бажання тягатися за ним по гарнізонах!

Анабель певний час мовчить, лише тонко всміхається. Потім повідомляє:

— Ну, як знаєш. Магічний договір розірвати не можна. Тобі доведеться залишатися в моїй шкурі, а мені у твоїй, допоки його не буде виконано.

Вона підіймає руку, щоб закрити портал, аж раптом я спиняю її:

— Ні! Стривай!

— Щось ще? — дивиться, очікуючи, ніби заздалегідь знає, що зараз почує.

— Добре, — мої плечі опускаються. — Ти перемогла. Я зроблю все, що в моїх силах. Але якщо Даріон візьме мене із собою, як я буду бачитися із сином?

— А хто сказав, що ти будеш із ним бачитися?

— Але… хіба…

— Якщо за три дні в тебе піде кров, тобі доведеться все повторити спочатку. Одна ніч із моїм чоловіком — одне побачення із сином.

— А якщо ні?

Дивлюся на неї, як побитий пес на господиню, з надією. І від цього ненавиджу себе.

— Якщо ні, то ти повернешся додому. Тільки не думай, що зможеш позбутися дитини, — посміхається, ніби прочитавши мої думки. — Ти маєш виносити її та народити. Якщо до цього з нею щось трапиться — твій син ніколи не встане на ноги!

— Ти жорстока, — бубоню, опускаючи очі.

— Ні. Ти б’єшся за своє щастя, а я за своє. Це нормально. І в цій війні всі засоби доречні.

Дзеркало темнішає, портал закривається.

Я в задумі кручу в руках пляшечку з духами. Тими самими, що їх дала Анабель. Вона має рацію, мені доведеться зробити так, щоб Даріон узяв мене в цю поїздку. Я не можу ризикувати.