Глава 10

Ми разом перетинаємо поріг. Я дивлюся й не вірю очам: стіл, накритий на дві персони. Але це ще не все. Посеред столу височіє велика срібна чаша, у якій жовтіють манти.

Я втрачаю дар мовлення. І чую, як Даріон каже неголосно:

— Ти ж хотіла пообідати вдвох? Ось, нумо пообідаємо.

 Моєму здивуванню немає меж. Але я вирішую не ставити запитань, а прийняти все як є. Хоча одне запитання все ж крутиться на язику.

Даріон їсть мовчки, я теж. Відчуваю, що він спостерігає за мною. Сиджу під його дослідницьким поглядом, колупаю манти срібною виделкою. Те, що столове наряддя, тарілки й кубки тут зі срібла, мене вже не дивує. Після побаченого й пережитого за ці дні, мене мало що може здивувати. Хіба що раптова зміна в самому Даріоні. З чого це раптом він проявив люб’язність до небажаної дружини? Сумніваюся, що вся справа в «ночі кохання».

Ось він відкладає прилади, ставить руки ліктями на стіл і, поклавши підборіддя на переплетені пальці, вимовляє неголосно:

— Не знав, що ти вмієш готувати.

 Я роблю зусилля й проковтую застряглий шматок. А Даріон продовжує дивитися. Мовчки, спостережливо. Чекаючи на відповідь.У кубках золотиться легке вино. Я запиваю дертя в горлі, а далі, ретельно добираючи слова, кажу:

 — Дівчат зі шляхетних родин навчають готувати. 

Він згинає ліву брову. Дивиться трохи здивовано.

 — Раніше ти не намагалася вразити мене своєю кулінарною майстерністю.

 — Я була неправа.

  Брова вигинається ще більше. В очах Даріона спалахує посмішка.

 — Цікаво… — тягне він, відкидаючись на спинку стільця. Бере кубок і смакує вино. — Цікаво… Чи можу я дізнатися причину таких змін?

 Тепер вже я здивовано дивлюся на нього: 

 — А хіба не зрозуміло? Я намагаюся зберегти наш шлюб.

 Мені здається, що слова лунають нещиро, брехливо. Але я докладаю неабияких сил, аби не опустити погляд і не дати голосу затремтіти. І взагалі всім своїм виглядом демонструю каяття та смирення. Лише в чому мені каятися — не розумію. Анабель, зараза, приховала від мене щось важливе. Незрозуміло, які відносини пов’язують її з чоловіком, але взаємного кохання там точно немає!

 — Зберегти шлюб? — повторює Даріон дивним тоном. — Не найкраща ідея, враховуючи моє становище.

 Я опускаю голову, вдаю, що зайнята вмістом тарілки.

 — Ти ж розумієш, про що я? — запитує дарг.

 Киваю.

  — Так. Ти боїшся пропустити Бал наречених і ще на п’ять років залишитися без спадкоємця.

 Чути голосний подих.

 — Не на п’ять років — назавжди.

 Підкидаю на Даріона вражений погляд:

 — Назавжди?!

На його губах грає гірка усмішка. В очах — втома.

 — Так, Ані. Я вже вичерпав свій ліміт. Сто п’ятдесят років це крайній термін, коли дарг може претендувати на наречену, а мені, як ти знаєш, саме стільки й буде цього року.

 Ошелешено дивлюся на нього. У голові лунає почуте: сто п’ятдесят років… сто п’ятдесят років… Чоловікові, що сидить переді мною, цілих сто п’ятдесят років! Господи, та це ж глибока старість за нашими мірками!

 — Даруй… — наважуюся запитати, — але скільки взагалі живуть дарги?

 — По-різному, — відповідає ухильно й кладе руки на стіл, — але своєю смертю мало хто вмирає.

Я мимоволі дивлюся на його пальці. Бліді, довгі й сильні. Пальці, що торкалися мене цієї ночі. Пригадую прочитане в книгах. Так, там ішлося про те, що дарги дуже войовнича раса, і мало хто з них доживає до глибокої старості. Переважно гинуть у боях і сутичках. Але ж зараз, начебто, в них тимчасове затишшя. Не воюють ні з ким. Чи я помиляюся? Втім, яке мені діло? Мені б зі своїми проблемами розібратися. Наприклад, повернути розмову в потрібному напрямку.

Набираюся хоробрості. Глибоко вдихаю і, простягнувши руку через стіл, накриваю долоню Даріона. Його пальці одразу стискаються в кулак, в очах з’являється настороженість. Але руку він не відсмикує, вже добре.

Підбадьорена, починаю:

— Бал наречених лише за два місяці. Чому ми маємо розлучатися зараз? Не позбавляй нас останнього шансу! Спробуймо знов!

Його обличчя завмирає. В потемнілих очах плескається незрозуміле мені пронизливе почуття. Може, біль, а може — надія. Він коливається, і я підштовхую його, додаючи в голос ласкавих ноток:

— Будь ласка, Даріоне.

Він здригається. Погляд стає різким, холодним, і я розумію, що припустилася помилки, тільки не знаю, в чому саме. Але вже не можу замовчати.

— Довірся мені, — кажу, гублячись під цим поглядом. — Будь ласка. Обіцяю, якщо в нас нічого не вийде, я піду сама. Піду на твоїх умовах і ніколи ні про що не попрошу.

Між нами застигає мовчання. Лягає на плечі важкою задушливою хмарою. Даріон продовжує дивитися на мене. А я відчуваю, як до щік приливає то жар, то холод, і всередині в мене все стискається. «Будь ласка, — подумки молю, — будь ласка, скажи “так”!». Якби він лише знав, як мені це потрібно!

Мовчання затягується. Я боюся, що вже не почую відповіді, але Даріон раптово сколихнувся.

— Добре, — вимовляє він глухим тоном. — Ще один місяць. Якщо протягом цього часу ти не завагітнієш, ми розлучимося без істерик і докорів. Зі свого боку обіцяю, що подбаю про твоє майбутнє.

Він вивільняє руку з моїх пальців і, вставши, прямує до дверей.

— Стривай! — схоплююся й зриваюся слідом за ним. — У мене є умова!

Даріон застигає. Його плечі напружені, спина пряма, як палиця. Він не вважає за потрібне обернутися до мене.

— Яка? — чую безбарвний голос.

— Всі ночі цього місяця будуть мої. Якщо тобі з якоїсь причини доведеться залишити Леммінкейр, ти візьмеш мене із собою.

І знову мовчання. І знову Даріон не поспішає відповідати. Стою, дивлюся йому в спину й нервово мну мережива на сукні.

— Я подумаю, — лунає відповідь.

Двері зачиняються в мене перед носом.

Певний час я ошелешено кліпаю віями. Потім на мене накочує усвідомлення дійсності. Воно приходить із хвилею втоми. Ноги ніби свинцем наливаються, і я опускаюся на стілець.