Глава 9

Я така зла, що навіть не помічаю, куди несуть мене ноги. Ломлюся крізь якісь клумби, кущі. Допоки, нарешті, сукня, зачепившись за гілку, не зупиняє мене.

Люто смикаю за поділ. Чую тріск тканини. Шматок золотистого мережива залишається на гілці. Та й нехай. Мені начхати.

Я просуваюсь дедалі глибше, у самісіньку гущавину. Очі застеляють сльози образи та гніву. А серце стискається так, що боляче в грудях. Ловлю себе на зрадницькій думці: хочу додому! До мами! До Артемчика! Я занадто слабка, щоб боротися…

Раптовий звук змушує мене різко зупинитися.

Завмираю, вслухаючись у тишу.

Він повторюється: тихий утробний рик, що йде ніби з-під землі. У мене тілом біжать мурашки, всередині все холоне. Що за тварина здатна видавати цей звук? На думку спадає лише одне: величезний дракон смарагдового кольору. Напевно, я зайшла туди, де дарги тримають своїх крилатих улюбленців.

Озираюся, намагаючись зрозуміти, куди я потрапила.

Навколо самі лише товсті шорсткі стовбури та густе переплетення гілок. Тут так сиро й похмуро, що навіть трава не росте: під ногами порожня земля, прикрита торішнім листям.

Мерзлякувато щулячись, обхоплюю себе за плечі. Треба якось вибиратися звідси, але як, якщо я навіть не пам’ятаю, з якого боку прийшла?

І знову гарчання.

Я помічаю просвіт із того боку, звідки доноситься звук. Вагаючись, все ж таки наважуюся прямувати туди. Та й гарчання здається мені не так загрозливим, як радше грайливим.

Ще десяток обережних кроків по висохлому листю, і я опиняюся біля незрозумілої будови. Вона схожа на довгий ангар, розділений на секції. Сірі стіни, плоский дах. Тільки замість передньої стіни — потужна сталева решітка. Між мною та цими ґратами — відкритий майданчик метрів двадцять площиною, посипаний жовтим піском.

Я зупиняюся, не наважуючись подолати цю відстань. Вдивляюся в темряву, що за ґратами, і мені здається, що там щось рухається. Щось велике, небезпечне. Там хтось голосно зітхає. Відфиркується. Тихо гарчить. Так, що в мене під ногами вібрує земля.

Може, краще піти? Адже казав Даріон, не вештатися тут наодинці…

Я вже готова розвернутися й зробити крок назад, до лісу, коли помічаю рух.

Між прутів решітки з’являється темно-зелена клиноподібна голова. Два жовтих ока зі щілиноподібними зіницями дивляться на мене в упор, не кліпаючи. Голова не маленька, але в тих анкрів, на яких летіли дарги, голови були втричі більші. Отже, це дитинча?

Не знаючи, що робити, роздивляюся його. Симпатичний такий, зелений дракончик.

Він розкриває зубасту пащу та демонструє свій арсенал. Я вражено блідну й відчуваю, як спиною повзе холодок. Дитинча це чи ні, а руку відхопить одним недбалим укусом.

Дракончик пирхає, випускаючи з ніздрів струмки пари. Він що, ще й вогнем плюється?! Ні, мені точно час шукати місце спокійніше…

Варто про це подумати, як поруч із зеленою головою з’являється ще одна — така ж зелена. Ну, можливо, відтінок трохи інший. А потім ще одна й ще.

Затамувавши подих, не в змозі поворухнутися, дивлюся, як із темряви ангара в отвори в огорожі простягаються голови анкрів. І всі, не кліпаючи, роздивляються мене.

Крізь шар хмарин пробивається сонце. Його промені запалюють іскри в смарагдовій лусці, і дракончики починають виблискувати, наче коштовне каміння. Видовище настільки зачаровує, що я, забувши про все, роблю крок уперед.

Сама не помічаю, як перетинаю майданчик. Зупиняюся лише біля решітки. Здається, простягну зараз руку — і торкнуся цих чудових створінь.

Тепер я бачу і їхні тіла: сильні, гнучкі, потужні. Молоді анкри труться одне об одного, бажаючи протиснутися до ґрат. Невдоволено тихенько гарчать на суперників, фиркають. Деякі розміром із дорослого лева, але є значно менші. Малюки не рвуться до огорожі. Стоять у глибині ангара, не наважуючись наблизитися. Немов бояться, що сильніші брати їх відіпхнуть.

— Привіт, — кажу несміливо.

Ніби ці звірі можуть мене зрозуміти!

У відповідь лунає короткий безладний рик. Один із драконів витягує довгу шию. З побоюванням зиркаю в його сторону, але він лише висовує язика. Зате я отримую м’який стусан з іншого боку. Відскакую із тихим зойком. Інший анкр глузливо пирхає. Він явно задоволений, що зміг дотягнутися й буцнути мене в стегно.

— То он воно як? — загрозливо впираюся руками в боки. — Вирішили мене налякати?

Вони дружно схиляють голови та випускають в повітря білі хмаринки пари. Невже й справді розуміють мене? «А чом би й ні? Вони ж ручні, дресовані… зрештою, домашні тварини, — подумки переконую себе. — Як коні. Або собаки».

Дивно, але я більше не відчуваю страху. Він безслідно зник. Зате ловлю себе на тому, що всміхаюся, дивлячись, як анкри намагаються вхопити зубами мій поділ.

Мимоволі тягнуся рукою до того, що стоїть найближче. Обережно торкаюся шорсткого носа. Всупереч очікуванням, анкр на дотик виявляється теплим і сухим. Я веду рукою уздовж його морди, відчуваючи кожну грань луски, немов по нагрітих сонцем дрібних камінцях.

Анкр фиркає мені в долоню. Тепло й лоскотно. Решта тіснять його, підставляють свої похилі лоби, лестяться, мов цуценята.

— Тихіше, тихіше, — сміюся, — усім дістанеться.

Забувши про нещодавню образу й страх, опускаюся навпочіпки. Дракончики обнюхують мене, тикають носами в плечі та руки. Один примудряється навіть лизнути в щоку. Язик у нього гарячий, шорсткий, сухий.

Я намагаюся дотягнутися до кожного. Торкнутися, погладити між широко розставлених очей, почухати там, де мало б бути вухо. Вони тихо рикають, штовхаються, бажаючи заволодіти моєю увагою. А я з усмішкою згадую, що колись боялася ящірок. Навіть у контактному зоопарку відмовилася змію гладити. Злякалася. Тепер мені смішно. Я чухаю зубастих анкрів і не відчуваю жодного страху.

— Гей, малюче, ходи сюди, чого ти там ховаєшся? — кличу найменшенького, що причаївся вглибині.

Проте цей найменшенький — завбільшки, як добрячого розміру доберман. Але з огляду на габарити дорослого анкра, він маленький. Той боязко переминається з лапи на лапу. Поглядає в бік більших братів.