Глава 11

Вилітаю з їдальні, від серця грюкнувши дверима. Даріон – не дракон. Він козел! Справжнісінький. Ось для чого публічно робити такі натяки? Та ще згадувати цю Таріссу? У моїй свідомості постає картина: молода служниця біля ніг пана. Нахиляється, демонструючи розкішні груди. Спокусливо блищить очима…

Аню, ти що, ревнуєш?..

Хто? Я?! Та ніколи в житті! І взагалі, я його знаю від сили три дні. Він мене просто бісить! Нахабний, самозакоханий тип, який вирішив, що жінка — це постільна грілка.

— Пані?

Боязкий голос змушує мене озирнутися й опанувати себе.

— Елько? — здивовано дивлюся на дівчинку з кухні. — Що ти тут робиш?

Та ніяково стискає кінці фартушка.

— Мене Юна відправила дізнатися, чого ваша світлість бажає на сніданок.

Хмурюся. Цікаво, чим зазвичай снідає Анабель?

— Передай їй: усе, як завжди.

Крізь двері трапезної до мене долітає приглушений чоловічий сміх і дзвін келихів. Я мимоволі починаю прислухатися. Здається, хтось там непогано проводить час.

Елька продовжує тупцювати на місці:

— А в дорогу вам що збирати?

— В дорогу? — не можу зрозуміти, чого вона хоче від мене, бо намагаюся розчути те, що діється за дверима.

— Ну… то ви ж завтра їдете…

Здивовано дивлюся на неї:

— Куди?!

— Л… лаерд так сказав, — лепече дівчинка, гублячись під моїм поглядом. — Що ви їдете з ним на кордон…

— Даріон?

Оце так новина! Мене, значить, він забув повідомити, відбувшись невизначеним «я подумаю», зате вся прислуга вже в курсі. Після такого хочеться лише одного: розвернутися, вибити двері з ноги й при гостях закотити тому покидьку грандіозний скандал.

«Стоп, Аню, — зупиняю себе, — дихай рівніше». 

Щось не пригадую за собою такого буяння емоцій. Навпаки, завжди вважала себе розумною особою, здатною тримати нерви у вузді. Напевно, це на мене так діє місцеве повітря. Чи то вражень останнім часом із надлишком, ось нервова система й дала збій. Дракони, примари, двійники… Воно й не дивно. Потрібно просто випити заспокійливий чайок і гарненько виспатися…

 До речі, щодо чаю. Рілія мала приготувати відвар. І як мені не хочеться його пити, таки доведеться.

Елька продовжує стояти, переступаючи з ноги на ногу. Зітхнувши, кажу їй:

— Ходімо зі мною, лишенько цибулясте. Допоможеш камін розтопити.

— А чому цибулясте? — здивовано лепече вона, але йде.

Краєм ока помічаю, як дівчисько обнюхує себе. Хмикаю:

— Тому що ти мені подобаєшся.

Тільки коли сказала це вголос, зрозуміла, що все так і є. Елька виглядає найбільш безневинною в цьому осиному гнізді. Ну може, ще Юна. До Тарісси в мене з першого погляду виникла стійка неприязнь, а Рілії я просто не довіряю. Навряд чи Анабель не посвятила покоївку в свої ігри. А якщо не посвятила, значить, теж не довіряє їй.

Піднімаючись нагору, я намагаюся не думати про наступну ніч. Одного разу пережила «кохання» Даріона — й ще раз перетерплю. Зрештою, боляче він мені не робив, не ображав, просто поводився, як із бездушною колодою. Але, зрештою, може, так навіть краще? Невідомо, як би я відреагувала, якби він почав мене пестити…

— Пані, — чую невпевнений голос Ельки, — це ж кімната лаерда…

— Ну звичайно, — пирхаю, — він наказав розтопити камін у нього.

— Але це ж обов’язок Тарісси!

Я обертаюся й дивлюся на неї з почуттям класової переваги:

— Хто з нас пані, я чи Тарісса?

— Ви, — впевнено каже дівчинка.

— Ось. Отже, слухай мене. Тепер це твій обов’язок — стежити за покоями лаерда. Не переймайся, в тебе буде помічник, — додаю, побачивши сумніви на її обличчі.

Не треба, щоб дівчинка сама тягала дрова або важкі кошики з білизною.

— А Тарісса?

— Думаю, їй знайдеться робота на кухні.

Ще б Рілію відправити якомога далі — і буде зовсім добре.

— А…

— Все, — перериваю можливі заперечення, — час до роботи.

У спальні Даріона нічого не нагадує про те, що трапилося тут минулої ночі. Скрізь панує порядок, речі прибрані, на ліжку — свіжа, накрохмалена до хрускоту білизна. Камін сумлінно почищений. Зрозуміло, що Тарісса не ухиляється від роботи.

Я відчуваю, як ворушиться сумління, але одразу ж запевняю себе: так треба!

Ніхто не знає своїх панів краще, ніж покоївки. А мені найменше хочеться, щоб ця Тарісса помітила, що дружина господаря змінилася. Нехай ліпше думає, що Анабель біситься через розлучення й усіма способами намагається відстрочити його. Ось і до служниці приревнувала, відправила нещасну на кухню картоплю чистити, або що вони тут їдять.

***

Поки Елька розкладає дрова, я вирушаю до себе прийняти ванну, підготуватися до майбутньої ночі. На столику біля дзеркала чекає стакан із темним варивом. Рілія пунктуальна. На сьогодні це вже третя порція. Відвар трохи гірчить, але я стійко випиваю все до краплини. І похмуро дивлюся на своє віддзеркалення.

На годиннику десята вечора. Отже, в моєму світі десята ранку. Дістаю зі шкатулки перстень з агатом. Одягаю на палець і провертаю. Дзеркало одразу ж відгукується легкою вібрацією. Жадібно вдивляюся в скляну гладь. Минає хвилина, друга, але у квартирі з того боку  дзеркала панує цілковита тиша. Не чути ні кроків, ні голосів, ні бурмотіння телевізора. Мене накриває паніка.

— Анабель! — гукаю хрипким шепотом. — Анабель!

Невже вона втекла з моєю дитиною? Або, не дай Боже, заподіяла Артемкові шкоду?! Страх за сина позбавляє мене змоги мислити логічно. Я обмацую скло. Але якщо минулого разу мої пальці легко проникли крізь перешкоду, то тепер нічого не виходить! Дзеркало немов відштовхує мене, та ще б’ється струмом!

Мене відволікає скрегіт ключа в замку й незадоволений голос Анабель, що каже комусь:

— Відчепись! Я ж сказала, що мені нічого не потрібно.

Двері відчиняються. У квартиру спочатку в’їжджає візок, потім з’являється оскаженіла Анабель у моєму світлому плащі. Слідом за нею входить… мама. Я застигаю в ступорі. Жадібно розглядаю її, але одразу ж переводжу погляд на візок, з якого мій двійник дістає Артемчика і ставить його на ноги. Синок тримається однією рукою за поділ Анабель, іншу стискає в кулачок і намагається запхати собі в рота. Я дивлюся на нього й не можу надивитися. Відчуваю, як всередині все стискається від бажання обійняти його, вдихнути рідний запах, уткнутися носом у його дитячу шийку…