Глава 12

Не встигаю отямитися, як він кидає мене на ліжко й сам нависає зверху. Витягуюся струною, напружуюся, чекаючи на вторгнення.

Але Даріон не поспішає. Утримуючи свою вагу на руках, просто дивиться. Ковзає по мені поглядом. Потім підіймає руку. На кінцях пальців поблискують гострі кігті.

Я ковтаю гіркий клубок. Боязко заплющую очі. І відчуваю, як млосно, повільно розходиться шовк на моїх грудях.

Даріон веде пальцем донизу, розпорюючи тканину. Неквапливо смакуючи цю мить. Поки сорочка не розпадається на дві половинки. Я залишаюся оголена перед ним. Ну, майже…

Його дихання обпікає. Проникає під шкіру. Збирається там розплавленим золотом. Розливається по артеріях і венах. Стікає до низу живота.

Це лякає мене й водночас хвилює. Не знаю, чого він хоче. Боюся навіть розплющити очі, але кожною клітинкою тіла відчуваю його присутність.

— Ти вродлива, — вимовляє він із раптовою гіркотою. — Я постараюся бути ніжним.

Дивні слова. Дивний тон. Але їхній зміст вислизає, щойно я відчуваю жорсткі губи на своїх оголених грудях. Чую тихий протяжний схлип. Здається, він належить мені…

Моя шкіра вкривається мурашками. Чоловічі губи стають м’якіші. Ніжніші. Поцілунки досліджують мої плечі та груди. Гарячий язик торкається чутливої шкіри. Ковзає, залишаючи вологу доріжку й спричиняючи в усьому тілі таємниче тремтіння.

Потрібно зупинити його, поки все не зайшло занадто далеко! Мені ні до чого його любощі, ні до чого ця ніжність. Нехай усе буде так, як учора, — без емоцій. Він просто візьме мене. Я просто зроблю те, що маю.

Але всі добрі наміри зникають, коли губи дарга накривають мої. Замість того щоб відштовхнути Даріона, я раптом намагаюся стягнути з нього сорочку.

Мої пальці проникають під тканину, ковзають по чоловічому тілу, окреслюючи кожен м’яз. Підіймаються вище, до грудей.

Я намацую його шрами, досліджую їх, помічаючи шорсткість шкіри там, де мають бути лусочки. І огортаюся жаром, що зростає.

Відчуваю губи та руки Даріона, які жадібно вивчають мене.

Чую наше дихання — важке, рване, ніби ми кудись біжимо на межі можливостей. І все це здається мені таким правильним, таким природним, неначе я створена для цього чоловіка, а він — для мене.

Його руки обережно сковзають по моїх ногах. Підхоплюють під стегна. Губи обпалюють живіт. З тихим стогоном вигинаюся назустріч. Чіпляюся за його плечі, зариваюся пальцями в темне волосся. Він так близько, що затуляє цілий світ.

Тіло до тіла. Очі в очі. Одне дихання на двох…

— Зараз! — лунає чіткий, впевнений голос.

І я розлітаюся на тисячу зірок.

Даріон утискує мене у своє тіло. Його проймає тремтіння. Мене теж. Бездумно ковзаю руками по його вологій від поту спині. Відповідаю на поцілунки.

Мені не хочеться, щоб це безумство припинялося. Най буде, що буде.

Зрештою, я теж заслуговую на шматочок щастя.

***

Ця ніч не схожа на попередню. Даріон немов зірвався з ланцюга. Не знаю, де я прокололася, не знаю, що на нього найшло, але свою погрозу він втілив у дійсність. Мені довелося постаратися. Точніше, старався він, доводячи мене до нестями: то підносячи на вершину насолоди, то скидаючи до пекла. І так майже до світанку. Доки нарешті не звалився поряд зі мною. Перекинувся на спину й втупився в стелю.

Ми лежимо, знесилившись. Поруч, але водночас нескінченно далекі. Міркуємо — кожен про своє.

Я думаю про те, що цієї ночі відкрила для себе нові грані чуттєвості, про які раніше навіть не підозрювала. Про те, що починаю звикати до цього світу й цього чоловіка, якими б дивними й небезпечними вони обидва мені не здавалися. Про те, що це дуже погано, тому що мені не можна до них прив’язуватися. Не можна звикати…

Про що думає Даріон — мені не відомо.  Він повертається до мене, підводиться й ловить мій погляд.

Кілька миттєвостей ми дивимося один одному в очі. Даріон - задумливо, як людина, що намагається вирішити дилему. Я - сторожко, не знаючи, чого від нього чекати. І тут він вимовляє слова, від яких у мене всередині все звивається в тугу пружину:

- Хто ти?

Я не знаю, що відповісти. Не можу навіть поворухнути язиком. Тому просто дивлюся.

Він повторює вже напруженіше:

- Я запитав, хто ти?

- Т-твоя дружина ... - кажу якомога впевненіше.

Потрібно відіграти свою роль до кінця.

На обличчі Даріона застигає вже знайомий відчужений вираз. В очах з'являється сталь.

- Ти не Анабель.

Він різко встає. Тільки що лежав - і вже на ногах, одним майже непомітним рухом. Натягує штани. Йде до дверей спальні. Але не до тих, що ведуть до кабінету, а до інших. Там, здається, його особистий вихід на сходи.

Я стежу з занепокоєнням, яке що миті зростає.

- Дар, - мій голос схвильовано хрипить, - ти куди?

Хочу піднятися, але відчуття катастрофи сковує по руках і ногах.

Даріон відчиняє двері.

- Скарс! - кидає в порожнечу коридору.

- Я тут, ваша світлосте! - доноситься бадьора відповідь.

- Нікого не впускати й не випускати з моїх покоїв, поки я не повернуся. Навіть мою дружину. У разі необхідності дозволяю застосовувати силу.

- Що?! - голос зривається. - Дар! Почекай!

Але двері вже зачинилися, відрізуючи його від мене.

Прокляття! Падаю на ліжко.

От халепа! Як він зрозумів, що я не його дружина? Де я прокололася?

Хапаюся за голову. Мене накриває моторошна паніка. Хочеться кудись бігти, щось робити. Тільки куди й що?

Крізь вихор уривчастих думок пробивається холодний голос розуму: потрібно зв'язатися з Анабель! Вона цю кашу заварила, ось хай і допомагає розсьорбувати. Це в її інтересах!

У спальні Даріона жодного дзеркала, тож доведеться йти до себе. Та й чарівний перстень теж у мене в кімнаті.

Сорочка валяється на підлозі м'ятою ганчірочкою. Я загортаюся в простирадло на зразок тоги та прямую до дверей.