Розділ 27.

Разом зі мною до кімнати заходить чоловік в формі. Він буде присутній при нашій зустрічі. Я сідаю за невеликий дерев’ний стіл, чоловік позаду.  Кімната невеличка, на вікні грати. З коридору доносяться важкі кроки. Я напружена до межі.

Влад заходить і ледь помітно посміхається коли бачить мене. Виглядає худим, змарнілим, в очах здається порожнеча. Він сідає навпроти опускаючи голову. В мене мало не навертаються сльози, але я стримуюсь.

- Вибач мене, сонечко. Я все зіпсував, - починає він.

- Я все знаю, адвокат описав твою ситуацію, - признаюсь. – Як я можу допомогти?

Він не помітно торкається моєї руки.

- Ти думай за себе. Ледве он вишкрябалась. Я сам все вирішу.

Ага, бачу як ти вирішуєш. Домахався кулаками.

- Владе, я поговорю з Богданом, спробую вмовити забрати заяву.

- Ні, навіть не думай наближатись до нього! – прогарчав Влад. – Він тебе ледь не вбив!

- Це ще треба довести. Не можна просто так обвинувачувати людину. – роблю спробу донести йому ці слова, але він нічого не хоче чути.

- Я не хочу, щоб ти принижувалась перед ним. Він тільки цього й чекає.

- Владе, зараз головне тебе витягти, а тоді вже будемо розбиратися з рештою. 

- Ань, тільки не роби дурниць, - благає він. Я лише киваю у відповідь.

- Тобі щось потрібно? Щось привезти?

- Нічого не треба. В разі чого, передам через адвоката, - запевняє Влад.

- Побачення завершено, - наказує чоловік в формі. Я лише тихо зітхаю. Ох ці часові рамки, знущання над людьми.

- До зустрічі, коханий, -  вимовляю я і тримаюсь зі всіх сил, щоб не розплакатись.

Хвилини пролетіли як одна мить. Влад підводиться і розвертається до виходу. За ним слідує супроводжуючий і вони зникають за дверима.

А я все таки налаштована зустрітися з Богданом і спробувати домовитися. Зараз, це наш єдиний шанс.

Вийшовши на вулицю я набираю номер Богдана. Він не відповідає. В голові пробігають дивні думки. А якщо справді він хотів мене вбити? Це ж треба було слідкувати за нами, щоб все провернути. Маячня якась.

Я сідаю за кермо і відчуваю як нога нестерпно ниє від болю. Закрутилась і зовсім забула випити ліки, які мені прописали в клініці. Дістаю з сумочки блістер і видушую дві таблетки. Мабуть поїду до батьків, не хочу залишатися сама в порожній квартирі.

****

Накульгуючи я переступаю поріг будинку.  Мама зустрічає мене стурбованим поглядом.

- Як все пройшло, доню? Ви бачились? Що сказав адвокат? – атакує мене безліччю запитань.

Я полегшено завалююсь на диван. Мабуть не варто перевантажувати так хвору ногу. Завтра візьму таксі.

- Бачились, - починаю я. – Все складно, але я спробую поговорити з Богданом.

- Ну і правильно, він же такий хороший хлопчина, - нахвалює його мама. – І до тебе не байдужий.

- Мамо, не треба цього, - прошу її.  Вона знає його лише з однієї сторони. А, як виявилось, він багатогранна особистість. Тільки на дзвінок він не відповів і передзвонювати теж не поспішає.

- Він не бере слухавку, - кажу я.

- Хочеш, тато йому зателефонує. В них ніби непогані відносини, - раптом пропонує мама.

Зараз мені все одно, аби тільки вийшло домовитись з ним. Тому я лише киваю у відповідь.

- Може запросимо його на вечерю? – запитує мама. Вечеря, це явно лишнє, але якщо він погодиться, то чому б і ні.

- Давай, а я піду ляжу. Щось вимоталась я сьогодні, - промовляю і важко встаю з дивану. 

- Звичайно, доню. Тобі треба більше відпочивати, а не гонитись весь день по місту. Я заварю тобі чай з мелісою, - турботливо каже мама.

- Дякую, мам.

Моя кімната знаходиться на другому поверсі, тому з кожною сходинкою підніматися все важче і важче. Я знову згадую, що треба прийняти таблетки.

Моя реабілітація повинна була тривати ще мінімум місяць. Але напружена ситуація з Владом пришвидшила моє повернення з Німеччини.

Невдовзі в дверях з’являється мама з підносом в руках. Вона принесла чай і сирну запіканку. Кальцій мені зараз необхідний як ніколи. Вона ставить тацю на стіл, а сама сідає на ліжку поруч зі мною. Вона занепокоєна.

- Знаєш, доню, - починає мама. – Богдан не прийде до нас на вечерю. В нього якісь важливі справи.

Справи значить. В нього. Важливі. Зараз мене його справи зовсім не хвилюють. Мабуть чекає коли приповзу йому до ніг. От же нікчема!

Я роблю глибокий вдих намагаючись не вибухнути.

- Дякую, мам. Щось вигадаю, - беру чашку в руки і помічаю як вони тремтять.  Роблю невеликий ковток і гаряча рідина обпікає горло.

- Відпочивай, - говорить мама. – Поїж і постарайся заснути.

Вона нахиляється і цілує мене в маківку, як в дитинстві. Бажаючи доброї ночі мама залишає мене сам на сам з моїми думками.