Не дивись мені в очі

Розділ 38.

Дні пролітають з неймовірною швидкістю. Ми майже не виходимо з офісу, прагнучи, як можна швидше розібратися зі справами. Штат майже сформований, залишилось врегулювати деякі робочі моменти.

Я вже збиралась виходити з кабінету, як до мене увійшов якийсь чоловік, в чорній формі, з якоюсь не зрозумілою емблемою на грудях. Високий, підкачаний рембо тримав в руках невеликий кейс. Я аж підскочила, коли він з’явився в моїх дверях.

- Доброго дня, Анно Степанівно, - подав голос цей масивний чолов’яга. – Я повинен встановити  камери відеоспостереження у вашому кабінеті, – продовжив він і почав розкладати якісь інструменти на моєму столі.

- По моєму, я такого розпорядження не давала. Збирайте своє приладдя і на вихід, - командним тоном промовила я. Не вистачало, щоб за мною тут спостерігали.

- Це розпорядження начальника служби безпеки, - навіть не думав слухати мене здоровило, оглядаючи мій кабінет. 

- Слухай сюди, амбал! – розізлилась я. – Розпорядження тут віддаю я. Тому давай на вихід. І приведи свого великого начальника. Вже!

Цей здоровань просто вивів мене із себе. Людей  в охорону набирав батько, але вони геть знахабніли. Зі мною радитись тут ніхто і не думав.

Я повернулась і сіла в крісло в очікуванні жертви.

Пройшло хвилин десять, коли почувся стук у двері.

- Заходьте, - різко промовила я, готуючи цілу промову нахабі.

За мить двері відчинилися і до кабінету увійшов чоловік в такій же формі, як здоровань, тільки не такий масивний і в темних окулярах.

- Доброго дня, Анно Степанівно, ви мене викликали? – прозвучав голос незнайомця, від якого по тілу пробігло безліч мурашок.  Здається, моє серце на мить зупинилося, пропускаючи удари. Коліна знову затремтіли і перехопило дихання.

 Це був він. Без жодного сумніву, він. Навіть темні окуляри і густа чорна щетина не змогли обдурити мене. Дуже вже не типовою була реакція мого тіла на нього. Хоча я вважала, що все давно в минулому. Але зараз, він стояв переді мною, а я мовчки ковтала ком, який підійшов до горла, забувши всі слова.

От як в нього це виходить?

Я не знала, як себе поводити далі. Не очікувала такого повороту. Як батько, міг так вчинити зі мною? Питань в голові ставало дедалі більше.

- Що ти тут робиш? – видавила з себе хриплим голосом. – Хто тебе сюди впустив?

Кров все більше закипала в венах і я зі всіх сил стримувала себе, щоб не зірватися.

- Нас найняв Степан Сомов, - спокійно промовив він. – Тепер я відповідаю за вашу безпеку.

Я так і думала, що це батько. Невже він не бачив, кого брав на роботу? Соколовський вів себе настільки спокійно, ніби між нами ніколи нічого не було, і він справді лише виконує свою роботу. Жаль, що його очі були заховані під темні окуляри, і я не могла зазирнути в них. А може і не треба туди дивитись, вони були надто небезпечними для мене.

- Батько, що не бачив, кого брав на роботу? Як вийшло, що ти тут? – я все ще хотіла почути відповідь. Взагалі, мені хотілось дуже багато в нього запитати, але то буде надто багато честі для цього зрадника.

- В мене своя охоронна фірма, - холодно промовив він і далі стояв непорушно. – Ми зі Степаном Миколойовичем заключили договір, і тепер я з хлопцями тут.

- А мене чому ніхто не запитав?

- Я думав, що Степан Миколайович вас повідомив.

Він називає мене на ви. О Боже! Як же не звично чути від нього таке звернення. Надто холодно воно звучить з його вуст.

Здається, я не про те думаю. Значить батько все знав, а мені вирішив не казати. Супер!

- Я не дозволю встановлювати камери в своєму кабінеті, - різко заперечила я.

- Це, для вашої безпеки, - суворо промовив він. – Відеоспостереження буде встановлене в кожному кабінеті, це не обговорюється.

«Вашої» - це слово прекрасно підходить, щоб нагадати мені, наскільки ми стали чужі. Воно,  мов невидима прірва, яку неможливо переступити.

- Я не дозволю, аби за мною спостерігали якісь громили, - мимоволі я кивнула в його бік.

Так, я мала на увазі його. Я б не хотіла, аби він дивився на мене, відслідковував кожен рух, підслуховував мої розмови. Він і так знаходився надто близько і затуманював думки минулими спогадами. Бачити його тут було справжньою каторгою.

Мушу відмітити, що його тіло зазнало помітних змін. Він і раніше був в чудовій спортивній формі, але зараз зовсім змужнів. Плечі стали ще ширшими, руки більш м’язистими з такими ж виступаючими венами. Тільки зараз він був схожим на безсердечного робота без жодних емоцій. Схоже, за ці два роки всі ми зазнали певних змін. Я б сказала, необоротних.

- Це виключно, заради вашої безпеки, - чітко вимовляючи кожне слово промовив він, не зрушивши з місця.

Мабуть, сперечатися з ним не було жодного сенсу. Я розмовляла, ніби з машиною, в якій були зарання запрограмовані відповіді. Тут, треба було розбиратися з батьком.

- Зрозуміло. Більше я вас не затримую, - так само холодно відповіла я і направилась до виходу, залишаючи його самого.

Я миттю вискочила в коридор. Ноги все ще тремтіли, а серце немов скажене вискакувало з грудей.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше