Глава 22 (4) від 05.10

Нова сторона характеру шефа лякала. Від нього віяло небезпекою, майже як від того «інквізитора». Виявилося, Христя генерального зовсім не знає, йому раз у раз вдається її здивувати. Цікаво, скільки ще його нових рис відкриється їй під час подальшої співпраці?! Та й чи хоче вона пізнавати його глибше? Чи не краще триматися подалі?

«Не краще!» – категорично заявив внутрішній голос.

Невідомо, скільки б тривало це безмовне протистояння і битва поглядів двох титанів, але обстановку розрядив особистий секретар Горського-старшого.

– Віталію Андрійовичу, прошу вибачення, що перериваю, але директор «Таунсайт-компані» вас уже чекає, – знизивши голос, промовив Микола. Цей зрілий чоловік із розумними карими очима був старовинним другом голови і от уже стільки років займав почесну посаду «правої руки» і порадника.

– Так, Миколо, спасибі, – Віталій Андрійович був явно незадоволений результатом суперечки і хотів, щоб племінник схилив голову.

Однак Олексій Вікторович усім своїм виглядом продовжував демонструвати непокірну вдачу і навіть не вимовивши ні слова відстоював право на власну думку. Хоча Христина прекрасно бачила, що гендиректор міг би сказати дуже багато всього, що зовсім не сподобалося б його найдорожчому родичу.

Нахмуривши густі брови, голова метнув в Христю вбивчий погляд (вона так і не змогла зрозуміти, чим же викликала його невдоволення) і пішов за Миколою, незабаром приєднавшись до невеликої групи солідного вигляду чоловіків.

Коли Горський-старший пішов, шеф припинив метати очима блискавки і заспокоївся. Ух, відчуття таке, ніби торнадо пройшов стороною і вдалося уникнути катастрофи. Нічого собі сімейні стосунки! Та з такою ріднею і вороги здадуться білими пухнастими кошенятками.

– Олексію Вікторовичу, я зробила щось не так? – запитала Христина стурбовано. – Голова на мене гнівався, але я не можу зрозуміти, в чому причина.

– Не беріть в голову, – відмахнувся бос. – Справа не у вас, а в мені. А тепер пропоную все-таки станцювати всім на заздрість! – заявив з якоюсь відчайдушною злістю і закрутив Христину в вальсі.

Ох, як він сьогодні вів! Упевнено розрізав простір і лавірував між іншими парами зі звірячою грацією, вміло уникаючи зіткнень і представляючи свою партнерку кожному глядачеві, немов вона була квіткою, якою хвалиться садівник. У Христини захопило дух! Жоден її партнер на бальних танцях і поруч не стояв із цими міццю і делікатністю, які сплелися в дивовижний коктейль неповторних відчуттів. Вона ніби приросла до шефа, вони стали одним цілим і панували на паркеті, забувши про оточуючих.

Неймовірний захват і повне задоволення – ось що зараз відчувала Христя, немов знайшла щось дорогоцінне, що шукала вже давно. Ніби склався пазл, який вона ніяк не могла зібрати.

– І знову я бачу вас такою, – прошепотів їй на вухо генеральний, коли музика змінилася приємною повільною мелодією.

– Якою «такою»? – чи то від близькості боса, чи то від його теплого дихання, яке торкнулася шиї, серце Христини застукало швидше.

– Відкритою і справжньою. Як і тоді, коли ми співали дуетом, – на губах шефа з'явилася ледь помітна усмішка. – О, прошу пробачити, мені потрібно відповісти, – він випустив її з обіймів неподалік від Дениса Віталійовича і його сестри, а сам підніс до вуха смартфон і відійшов в одну з ніш.