1.2

— Алло? — інтригуючи вимовляю я. - Хто це?

— Привіт, Олежко! Це Вікк-кторія.

Вікторія... Вікторія... Та сама, про яку я думаю? Вікторія Герасимчук, з якою я не спілкувався вже багато місяців через те, що МЕНІ НАБРИДЛО її часте ігнорування моїх повідомлень?

— Ми з тобою дав-ввно ннн-не спілкувалися... — продовжує вона. Так, це безсумнівно саме та Вікторія. У нас з нею є дещо спільне – вона також заїкається. Тому ні скільки не важко впізнати її, враховуючи, що більше знайомих дівчат з такою особливістю я не маю. — Пам’ятаєш ще мене?

— Та хіба ж я можу тебе забути. (усміхаюся) Дякую, що зателефонувала, я дуже радий тебе чути! — щиру правду кажу їй.

— Взаємно, Олег. — посміхнулася та і відразу запитала: — Чим займаєшся?

Ми більше листувалися в мережі "instagram", а по телефону говорили не так часто, як мені хотілося б. Герасимчучка не з тих людей, хто любить спілкування по стільниковому. Якось вона розповідала, що в легкій мірі комплексує через своє заїкання і відчуває дискомфорт. Але надіюся, Вікторія змогла прийняти свій дефект мовлення за родзимку свого голосу. Я вмикав мудреця й казав їй: «Це вирізняє тебе з-поміж інших дівчат і обов’язково постане на життєвому шляху той хлопець, який полюбить твоє заїкання як щось особливе». Цей вислів я завжди собі намотую на думку. Якби я не вірив у його значимість, то в жодному разі не посмів би Вікторії таке торочити.

— Уже нічим... — закриваю всі теки з музикою. — А ти?

— Та щойно приїххх-хала з першого сс-стажування у мойй-йему житті. — її голос звучить гордо.

— О, круто! А довго тривало стажування?Цікаво те, що в спілкуванні з Вікторією я ПРАКТИЧНО не заїкаюся. Я просто уже звик до неї, адже ми знаємо один одного не один рік. Добре пам’ятаю тих перших кілька місяців нашого спілкування, коли я запинався що не в кожному слові. В день нашого знайомства ми віджартовувалися над тим, як доля звела заїку з заїкою. І де ж ми зустрілися? Ні де, як у логопеда! Ініціатором знайомства був я. Вона сиділа в приймальній біля мене, невідривно читаючи книгу. Я декілька хвилин дивився на неї, оцінюючи її фіолетове омбре на русявому волоссі й засмаглу шкіру, а тоді банально запитав: «що такк-ке захх-хоплююче ччч-читаєш?». Юна Вікторія відразу подивилася на мене, поставила книгу на мініатюрний столик і відповіла, вдаряючи вказівним пальцем по обкладинці: «ну шш-шчо ще можжж-жна тут ч-ччетати?». Якщо я не помиляюся, то називалася та книга «Заїкання: лицем до лиця». Кілька хвилин ми її обговорювали й далі між нами зав’язався діалог. Не знаю, як вона, але я того весняного дня не соромився своїх труднощів мовлення і не комплексую через це зараз. Я люблю заводити нових товаришів, люблю спілкування. Просто ось це заїкання, як зрубане дерево посеред дороги, яке змушує зупинятися і відкидати його на узбіччя. Як ви розумієте, відвідування логопеда нам з Вікторією нічого не дало корисного. Що відбувалося в його кабінеті не так важливо... результат же все рівно нульовий. Можливо, нам просто трапився лікар, який не достатньо кваліфікований у своїй сфері.

А, мабуть, найцікавіше в цій історії те, що за рік до нашої, якби, доленосної першої зустрічі вона переїхала з батьками в моє село. Всесвіт, здавалося, говорив: ці двоє заїки повинні бути парою. Так, вона хороша дівчина та приваблива, але якось не тягнуло мене до неї. Не відчувала моя душа, що це моя людина. І у неї також не виникло особливих почуттів до моєї персони. Ми ясно і прозоро бачили лише дружбу в нашому спілкуванні.

— Ну, моє стажування мало трив-ввати чотирнадцять днів, а мене обмежили лиш п’ятьма. Віолетта Павлівна, за сумісництвом меннн-неджер з підбору персоналу і мій наставв-вник, покликала мене у-уу свій кабінет й відразу розпочала з того, що я швидко усе схоплюю і вона розгледіла в мені бажання до сумм-млінної та відповідальної праці, а тому немає ппп-привіду, щоб не у-уузяти мою скромну персону на цю посаду.

— То я вітаю тебе з успішним влаштуванням на роботу!

Коли ми ще спілкувалися, я пам’ятаю, як Вікторія десь в середині першого семестру говорила, що отримає диплом бакалавра в кінці квітня і нарешті здихається надокучливих одногрупників. То виходить, вона по закінченню ВНЗ без офіційної роботи сиділа один місяць, а я уже другий рік. До неї удача віднеслася більш прихильно. Але я радий за Герасимчучку.

— Дякую. — в її голосі відчувається радість. — В понн-неділок уже виходжу нн-на своє робоче місце як повноцінний сс-співробітник.

Думаю, Вікторія зараз навіть не здогадується, що я стільки часу не дзвонив їй, бо у мене немає її номера. Вірніше, не було до цього моменту. Але чи варто зберегти його в телефонному журналі, прикидаючись в першу чергу самому собі, що він випадково загубився і між нами завжди царювало приємне спілкування? До видалення усіх контактів вона була підписана в моєму андроїді як «подружка Вікуська». І я дійсно вважав її своєю подругою... до тієї пори, коли вона почала прочитувати повідомлення, але нічого не відписувала на них. Абсолютно нічого! І це мене настільки драконило синім полум'ям, що в один лютневий день моєму терпінню настав кінець і я стер чат з Вікторією та номер її мобільного.

Мабуть, у Вікторії були на те свої вагомі резони, щоб ігнорувати мене. Може, її відвідував той періодичний стан, який відбирав у неї бажання переписуватися будь з ким, навіть зі своїм найкращим другом. Можливо, я писав їй щось таке, на що вона не завжди знала, що відповісти. А може, вона тоді стала надзвичайно зайнятою людиною. Проте, щоб там не було, хто хоче – знайде хвилинку, щоб відгукнутися на повідомлення. Чи не так? Не складе труднощів, вибачте, сидячи у вбиральні, написати одне єдине слово. Для цього зайвих секунд двадцять точно будуть.... Чи ж щось надрукувати спритними рухами пальців, лежачи в гарячій ванні. Але варто міцно тримати мобільник, щоб той не зіслизнув з вологої долоні. Або ж за трапезою настрочити слівце. Не думаю, що звичайні люди у звичайному житті використовують такий столовий прилад, як ніж. А тому його можна замінити на телефон, а в іншу руку взяти ложку (вилку, китайські палички). Або надіслати коротеньке душевне смс, виконуючи фізичну вправу, в якій присутня свобода хоча б однієї руки. Або на шляху до роботи (коледжу, університету, школи, гуртожитку, клубу, ресторану, аеропорту, готелю, пляжу, парку) записати голосове повідомлення. Мені здається... ні, я переконаний: цих прикладів цілком достатньо, щоб за кілька днів народилася можливість відписати на срану смс-ку.