1.7

— А ти місцевий? — знову першою розпочала діалог Яніна.

— Ні, але пп-приїжджаю кілька разів на тиждень.

— Ну я кожного дня виходжу гуляти, тому дивно, що досі тебе ніразу не бачила, враховуючи, що містечко не велике.

— Значить доля вв-вирішила, що нам був ще не час здиб-ббатися, — широко посміхаюся.

— Я у долю не вірю. Ми самі обираємо власний шлях та людину, з якою підемо разом по ньому, крокуючи нога у ногу.

— Та я теж не вірю і цілком з-зззгоден з тобою, — не припиняю усміхатися. – Пп-просто захотів трішки г-гумору додати.

— А… я не подумала, що це гумор. — Вона посміхнулася. Однак погодьтеся, у такій жартівливій фразі міститься мізерна частинка правди. Яніна ж вірно сказала – ми самі обераємо ту людину, з якою підемо по життєвому шляху. Але ж я сам не наважився познайомитися з нею і якби не моє падіння в потрібний момент... Яніна просто б далі йшла у своєму напрямку, а я б побачив її, але не зумів нічого сказати, все ще намагаючись побороти свої переживання. Або якимось чином впорався зі страхами, відкинув усі дурні думки й викрикнув «привіт», а вона б не почула. Однак навіщо я міркую про можливі варіанти розвитку ситуації, коли Яніна поруч біля мене сидить і між нами зав'язується приємна розмова, яка годину тому, здавалося, ніколи не відбудеться? Мабуть, саме тому я розмірковую, бо не можу повірити у це…  Може, я коли падав, сильно ударився головою об паркан або асфальт, втратив свідомість і насправді зараз їду у швидкій до лікарні? Чи я уже у комі лежу, перебуваючи у такому дивовижному сні? Якщо так, то замкніть мою палату і викиньте ключ у річку, а головне – не смійте мене будити! Не хочу я повертатися до сраного світу лицемірів, в якому не бачитиму цього янголятка, котре починає відчуватися мені таким і в душі... А краще замуруйте двері та викресліть ту кімнату з плану будівлі. І тоді зітріть моє ім'я з журналу прибулих пацієнтів.

— Ну не пп-постійно ж людям роз-зззуміти кожен м-ммій жарт. — І ще раз легенько посміхаюся. Мабуть, присутність Яніни змушує мене робити це частіше, ніж зазвичай. Значно частіше…

— Як я тебе розумію! — підтримує вона мене прекрасною усмішкою. – Також маю таку проблему. Не часто мої жарти заходять друзям. Сміються вони зазвичай через те, що не відразу зрозуміли. Вся річ у тім, що я, як і ти, якусь серйозну фразу переводжу на хвилю гумору. Але краще розкажи мені, звідки ти, Олежко.

Ох… скільки ж доброти відчуваю в її солов’їному голосі з таким ніжним тембром, котрий хочеться записати на диктофон і слухати у навушниках кожну вільну і зайняту хвилину… Нашим україночкам ненька Батьківщина дарує не лише прекрасну вроду, а й дивовижні голоси, які вражають з першого звуку. Шкода, що наша мова не є світовою, як англійська і російська. Вони займають перші позиції. Наша українська, погодьтеся, не славиться популярністю в світі.  

Замість того, щоб просто назвати своє село, я ще починаю описувати його, коротко розповідаючи про місцеві пам’ятки та краєвиди. Здається, вона захоплено мене слухає, не намагаючись перебити. Все складається чудово у нашій розмові. За винятком однієї дрібниці – я відчуваю дискомфорт через своє кляте заїкання. Ну нащо воно вмішується в наш діалог? Чому не покине мене? Можливо, тому що я тоді буду годинами розмовляти, не затикаючи рота?

На останок я кажу Яніні, що вона мусить обов’язково побувати у моєму селі й відвідати усі ті краєвиди, які залишать у її спогадах приємні враження, на що вона відповідає:

— А я уже бувала, — радісно посміхається. — Але дуже давно.

— Ого, цікаво! — знову усміхаюся. — І як же тебе туди зз-занесло?

— З батьками їздила на свято Івана Купала. Мені тоді було років дев’ять чи десять.

— І як тобі?

— Було класно. Не забуду, як грала у дартс і заслужено вигребла ледве не усі призові подарунки для влучних снайперів. Якби мене батьки не відтягнули від шатра, то б іншим нічого не залишилося. В цій грі мені немає рівних. Та й багато іншого мені дуже сподобалося, про що можна говорити довго і нудно. Ти пробудив мої приємні спогади. Дякую тобі… — Вона бере в руку кучеряве пасмо і починає його пальчиком закручувати ще більше. Як мило на це дивитися. — І ваше село справді красиве. Треба якось запрягти свого залізного коня і відвідати ті краї знову.

— Якого коня?

— Я про велосипед, — усміхається.

—Я пп-подумав, може, ти на байку ганяєш.

— Ні-ні-ні! — махає вона головою на знак протесту. — Такий вид транспорту я не люблю, адже на ньому возиш свою душу. А ось велосипед – моя любов! Він дає змогу не лише насолодитися поїздкою, а й допомагає підтримувати свою фігуру. Це ж краще, аніж просто піти в тренажерний зал і годину крутити педалями на місці.

Помітно, що це її любов, бо ж з якою пристрастю вона розповідає… Я з головою пірнув в розповідь Яніни. І відчував, що глибше занурюватися не варто, адже тоді захлиснуся і трупом піду на дно. Це один з тих моїх острівків душі, на котрий я здатен лише споглядати. Шкода, що я не зможу розділити з нею її захоплення.

— І ти будеш к-ккрутити педалями майже тт-тридцять кілометрів, щоб просто відвв-відати моє село?

— Легко! — відрізала вона, хлопнувши рукою по коліну. — Я з хлопцем об’їздила на велосипедах не одне селище області. Найдовша наша подорож проклалася шляхом на вісімдесят кілометрів. Куди нас тільки не заносило! Твоє село буде наступним.