2.3

Андрій Сакевич потягнув за ниточки пам’яті в голові кожного з нас дуже гарні спогади, як наш клас неодноразово здобував спортивні призові місця.

— Дівчата, — говорить він. — Я ніколи не забуду вашу збірну. Ми з хлопцями так вболівали за вас, коли ви суперниць розносили на шматки. Ви були просто неймовірні! Я сумніваюся, що побачу в Універі таких крутих дівок на змаганнях з футболу. Ви лише одні такі.

Андрій має рацію. Я теж в Університеті не зустріну подібної команди, якщо там взагалі буде можливість приєднатися в якийсь спортивний гурток. Моїх дівуль ніхто не замінить. Ми, як ті фурії, висмоктували усі сили з наших вогорів на полі. Звичайно, наших програшів можна нарахувати чимало, але вони давали нам стимулу і копняка вдосконалюватися. І в нас це виходило. «Нездоланні». Так ми себе прозвали через якийсь час . Такими ми себе відчували. І хто ж був капітаном? В день вибору цієї відповідальної людини, яка буде вести усіх за собою, формувати графік тренувань та його насиченість, тактику гри, складати в голові мотиваційні на перемогу промови дівчата чомусь вирішили одноголосно проголосувати за мене. Вони навіть не висували інших кандидатів.

Я цього не хотіла. Я прагнула просто грати у футбол, бо пристрасно люблю його. Більшого я не бажала. Але якщо на мене покладалися дівчата, довірилися мені й уже обрали своїм лідером, то я не могла їх підвести. Тому я стала дисциплінованим, наполегливим і дещо суворим капітаном, не дозволяючи дівчатам валяти ледаря жодної зайвої секунди. Переступивши поріг спортивного залу чи увійшовши на спортивний майданчик шкільного двору, я залишала усю свою ніжність, романтичність, чуттєвість, котячий погляд і жіночність у роздягальній разом зі сукнею, сарафаном або шкільною формою, яку одягала кілька разів на тиждень. Таким рисам не місце в спорті.

Влаштовуючи пекельні тренування для дівчат, я наслідувала покійного Андрія, як той мене навчав усіх тонкощів футболу. Носика він мені не витирав і не панькався зі мною кожного разу, коли я падала в багнюку чи коли щось не вдавалося. Я намотувала свої соплі на кулак і сумлінно виконувала його вказівки. Сама ж захотіла бути, як він – витривалим, швидким, спритним. А хіба Андрій розпускав колись нюні? Скаржився? Ні. Отож, і я мусила забувати, що я – дівчинка, якій треба з ляльками гратися і влаштовувати з ними чаювання. Натомість моєю хлопчачою іграшкою став м’яч, котрим уже в віці восьми років набивала на нозі двадцять разів.

Після приємних слів Сакевича, я згадала, як з його участю хлопці любили влаштовувати бійки, котрі іноді мені здавалися спортивними бойовиками. Тільки не можу визначитися: кулачні махачі наших хлопців відповідають стилю Брюса Лі, новаторські зв'язки ударів і технічні прийоми якого намагався скопіювати, мабуть, кожен хлопець, думаючи що йому легко підкориться китайське бойове мистецтво, чи Джекі Чана, який не менш поступається своїми трюками й заслугами.

— Андрій, — звертаюся до нього, посміхаючись, — а пам’ятаєш, як ти Денису врізав ногою посеред уроку світової літератури в дев’ятому класі?

— Та хто ж це забуде! — голосно відповідає Андрій.

— Ага, — приєднався той самий Денис Трохимчук. — Моя щока не забула.

Андрій у той день сидів один на середньому ряді останньої парти, а Деньчик на крайньому по правий бік від нього. Спершу вони спокійно про щось довго сперечалися пошепки, а потім я почула «Закрий рота!» і обернулася. Відразу Сакевич, навіть не встаючи, зарядив ногою в щоку Трохимчука, що у того аж брудний відбиток черевика залишився. Дивно, як він ще на стільці втриматися зумів від такого удару! Я думала, його голова мала злетіти з плечей. Тендітна Оля Миколайчук, котра сиділа з Денисом, від переляку швидко зі свого стільця утекла на кілька метрів.

— Андрій! — крикнула Вікторія Павлівна тоді, узявши в руку указку. — Ти що робиш!?

Доки вона підбігла до них, Денис встиг перейти в наступ. Схопивши свого кривдника за петельки, він повалив його на парту з таким грюкотом, що здавалося вона зараз розламається вщент і вони продовжать падіння на нижній поверх. Як йому вистачило сил виконати таку контратаку? Він же ніколи не відзначався сильним хлопцем. Навіть я йому одного разу заїхала в носа, коли той ляснув мене по попі.

Так розпорядилася природа, щоб я найшвидше усіх дівчат почала дозрівати. Інші однолітки тільки знайомилися зі словом «бюстгальтер» і приміряли в уяві, а я уже його носила другого розміру. В тринадцять років мені вже давали вісімнадцять і робили зовсім не дитячі компліменти. В душі я також відчувала, що не відповідаю своєму юному віку. Це привертало увагу однокласників. Кожен хотів помацати мене за груди та сідниці. Коли я сильним ударом правої ледве не зламала Трохимчуку носа, тоді хлопці усвідомили: не варто доторкатися до мого тіла, якщо я цього не хочу.

Дорослі, звісно ж, звинуватили мене в тому, що я розмалювала кров’ю фізіономію учня. Сказали, що я не повинна себе так жорстоко поводити з учнями, бо закінчу вуличними бійками, арештами й тому подібне. Мене такі слова обурили! Я просто не могла заткнути собі рота:

— Мені що, треба було не ударити  його, а нагнутися перед ним і дозволити ще й стягнути спідню білизну з себе!?

— Якщо тебе зачіпають хлопці, ти можеш про це розповісти викладачу, — викинув завуч школи. Він усвідомлював, що каже!? — Чи мені.

— Ага, як тільки мене зґвалтують, я прибіжу до вас і розповім в усіх деталях, як це було!

На цьому моменті я схопила свою сумку і грюкнула дверима, не бажаючи більше слухати дорослої нісенітниці. Я не жорстока! Ніколи не нападаю першою! Я лише захищаю себе, свою гідність та своїх близьких! Виключно з цією метою я попросила покійного Андрія Гаврилюка, щоб навчив мене кількох прийомів. Він говорив, навіщо мені це, адже якщо хтось образить його гарненьку сестричку — любий братик завжди заступиться за неї. Я йому пояснила, що хочу уміти сама за себе постояти, а не бігти за допомогою чи скаржитися комусь. Андрій не палав бажанням і ентузіазмом давати мені уроки по самозахисту. Той вважав, що дівчинці не годиться зростати хлопчиком, бо ж я вже і так граю у футбол, далеко не жіночу гру, а тут ще вирішила опанувати ази бойового мистецтва. Але я відрізала, якщо він мене не навчить, я знайду когось іншого або сама навчуся по відео. Ці слова змусили його погодитися.