- 3 -

- І де він таких дурнів знаходить... не розумію... хоча і сам не кращий, мррр, - щось незадоволено буркотіло... ні, швидше вже муркотіло, неподалік від Марка.

Молодий чоловік розплющив очі і зрозумів, що лежить на підлозі в якійсь старій кімнаті, чимось схожій на бібліотеку.

Поруч нікого не було, хоча голос, який він тільки-но чув, був досить чітким. Можливо галюцинації якісь через ті гриби чи результат повторного портального переходу, який знову довелося здійснити?

Марко підвівся на ліктях і закрутив головою. В приміщенні панувала напівтемрява, що приховувала від юнака дальні кутки за високими потрісканими полицями, на яких примостилися сотні старовинних книг. Брудні вікна прикривали порвані, місцями підпалені, штори. Місячне світло виділяло на одній з шибок якусь бридку зеленкувату пляму, що явно присохла до неї дуже давно. Все в цьому місці було таким величним та одночасно занедбаним, що такий контраст врешті решт викликав здивування і багато запитань.

Опустивши очі до підлоги, хлопець зрозумів, що лежить в пентаграмі, чи в чомусь дуже схожому на неї... дідько, все як в фільмі жахів з ритуалами та монстрами.

Молодик почав повзти вперед, бажаючи якнайшвидше покинути зловісне місце, але раптом впіймав боковим зором якийсь рух і завмер, повільно повертаючи голову в сторону масивного конструкту, що ховався під стосом паперів, ганчір’я та інших незрозумілих речей, які було важко ідентифікувати.

З-під столу (здається основою тієї кипи все ж таки був саме він), який стояв між двома високими вікнами, на Марка щось посунуло, зблиснувши в темряві червоними очима.

Невідома істота була невисокого зросту, але… але ж вона могла лежати. Дідько, можливо це якийсь гігантський павук чи навіть змія! Або ще гірше, що вірогідніше після зустрічі з бісами, і зараз на нього нападе справжній…

- А-а-а, трясця, монстр!, - хлопець спробував підвестися, відповзаючи подалі від невідомої істоти.

- Сам ти - монстр, мрр, - фиркнув... кіт?! Так, самий звичайний, великий, облізлий чорний кіт, з підпаленим хвостом та підбитим оком, тільки очі ці в нього чомусь були червоними. - А я - Гардіутонель!

- Емм, а я Марко, - здивовано розглядаючи говірливого кота, сказав юнак. - Ти вмієш говорити...

- Ти дуже кмітливий хлопець, - хмикнув кіт і сів біля пентаграми, починаючи облизувати лапу. - Біси та чорний чаклун з порталами та магією його не здивували, а кіт, який розмовляє, то явно диво-дивне.

- Чому ж не здивували, - Марко сів на підлогу, почухавши потилицю. - Все що сьогодні сталося на сон більше схоже, ніж на реальність.

- Угу, на жахи якісь, - сумно погодився співрозмовник Марка, з огидою відсапнувши лапу від морди, коли зрозумів чим займається.

Вони певний час помовчали, обдумуючи кожен своє.

- Гардітон...тунеліс..., - почав було Марко.

- Давай просто Гард, - зітхнув кіт.

- Ок, дякую, - кивнув юнак, радіючи, що йому не доведеться запам'ятовувати складне ім'я. - Гард, а ти можеш мені сказати де я все ж таки опинився?

- Ти потрапив до лап темного чаклуна, - подумавши, відповіла пошматована життям істота. – Він дуже злий та небезпечний. Швидше за все, нічого хорошого чекати від знайомства з ним тобі не варто.

- Він мене вб’є?!, - не то запитав хлопець, не то сказав очевидне, готуючись до найжахливішого варіанту.

- Мрр, думаю, що так, - кивнув чорний муркотун. – Хоча, досить дивно, що він одразу ж в стазисі тебе не залишив і не розібрав на запчастини. Раніше він завжди свої трофеї одразу ж вбивав, бо дуже не любить зайвих розмов, та й живих загалом не жалує.

Одного разу якась жіночка прийшла до тями раніше, ніж чаклун розраховував. Бачив би ти, яка в неї була істерика. Некромант ледь згадав, що може втихомирити її за допомогою магії, а так декілька хвилин просто стояв з роззявленим ротом і слухав такі вишукані та закручені конструкти, якими може володіти лише портова дівка чи якийсь зашкарублий воїн з найманців. Емм, до речі, а ти кричати не будеш?

- Чудова перспектива, - зітхнув молодик і хитнув головою. – Не знаю, наче не планував.

- Що ж, можливо все ж таки налаштуєшся, - зітхнув Гард, який певно сумував в цьому покинутому будинку з господарем-психом і мріяв хоча б про якісь розваги.

Вони знову помовчали деякий час, прислухаючись до дивного булькотіння та стуку в сусідній кімнаті.

- Я вже ж не на Землі?, - сподіваючись, що помиляється, все ж таки запитав програміст.

- Ну, будинок на землі знаходиться… а частково навіть під нею, - кіт його явно не зрозумів, сіпнувши хвостом. – А ти що зі світу де розумні живуть в небесах чи морях?

- Емм, ні… мій світ називають Землею, - пробурмотів юнак.

- Оу, це так оригінально, називати свій світ так само як і те по чому ходиш, точно не заплутаєшся, - фиркнув Гард.

- Ну, як вже є, - знизив плечима Марко. – А цей як називають?

Кіт не відповів на запитання, прислухаючись до чогось. Вуха, шерсть та хвіст побитої життям істоти стали дибки і Гард зашипів.

- Он зараз тобі господар все розповість, - поглянувши на Марка, сказав кіт і в декілька стрибків заліз по бічній драбині на ярус другого поверху, який балконом обіймав все приміщення.

Молодий чоловік закинув голову вгору і присвиснув, помітивши, що кімната має декілька таких балконів-кілець, на яких під стінами ховаються шафи та полиці з книгами.

- Що, насолоджуєшся величчю мого кабінету?, - хмикнув чародій, який якраз зайшов до кімнати.

- Т-так, - кивнув Марко, розглядаючи свого співрозмовника при світлі магічних куль, які той створив в повітрі.

В резиденції бісів хлопець не міг розгледіти обличчя чародія, тоді здавалось наче погляд постійно зісковзує з нього, але зараз... зараз Марко хотів би знову нічого не бачити.

Він вважав, що черв’яки та печера були самим моторошним, що траплялося йому на очі? Що ж, тепер першість переходить до чоловіка, який стояв неподалік від молодика.