Розділ 2 "Ідеальний план"

Еліс

Хвилин десять я просто стою, невідривно дивлячись на безглузду білу сукню на моєму ліжку. І хто такі обирає? Ніколи не любила рукава ліхтариками. Активно намагаюсь зрозуміти чия вона. Не моя точно. Та я навіть не закохана. І ніколи не збиралась заміж. В цьому я впевнена на сто відсотків, як і в тому, що мене звати Еліс Купер. Мою кращу подругу Мією, а маму — Керол. Єдина думка, яка здається правильною — це сукня Мії. Вона, нарешті, наречена і виходить за свого Тома. Точно! Вони чотири роки зустрічаються. Видихаю голосно, коли думки складаються в правильний ланцюжок. Тільки от чому вона обрала таку дивну сукню?

Мені терміново потрібно їй зателефонувати і дізнатись, що, коли й навіщо. Кидаюсь до тумбочки й знаходжу блокнот. Починаю гортати і, першим ділом, знаходжу пароль від телефона. Воджу його й усміхаюсь, працює. Шукаю номер Мії в телефонній книзі, але не знаходжу. А це дивно. Не те слово наскільки. Не здаюсь і знаходжу його в блокноті. Набираю й довго слухаю гудки. Мабуть, їй теж погано, бо виходить, що вчора ми десь відпочивали й взяли з собою ту Дженну.

— Так, — нарешті чую голос подруги.

— Міє, ти не повіриш, — торохкочу швидко, — у мене щось з пам’яттю. Здуріти можна! Я спала в коридорі біля будиночка Діді. Ледве розблокувала телефон, щоб зателефонувати тобі. Добре, що я все записую…

— Хто це? — дивуються на тому кінці. Замовкаю. Вона теж мовчить. Мабуть, чекає відповіді.

— Ти мене не впізнала? — питаю обережно. Після побаченої сукні, я почала думати, що потрапила у паралельний світ, чи щось на кшталт того. Таким нереальним все здається.

— Ні, — випалює подруга.

— Міє Грін, ти знущаєшся?! — вигукую з відчаєм. Голова гуде, я зараз зірвусь якщо не з’ясую, що тут відбувається.

— Еліс? — шоковано запитує вона.

— Ну нарешті! Так, Еліс. В тебе що багато ліпших подруг? — говорю обурено, бо емоції б’ють через край. Але вона мовчить.

— Слухай, я не знаю, що там у тебе сталось, але мені час до малюка.

— Що? Чекай. До якого малюка? — чомусь мені здається, що вона зараз доб’є відповіддю.

— До мого сина. Бувай, — вона навіть не чекає відповіді, а просто вимикається.

Ні, цього не може бути. Це розіграш? Він несмішний. Зовсім. Сідаю на ліжко, прямо на сукню, яка схоже не належить Мії. В очах волога, і стає страшно. Мені до лікарні потрібно. У мене проблема з пам’яттю. Серйозна.

У пошуках відповідей починаю нишпорити у тумбочці — нічого особливого немає. Потім йду до вітальні, теж нічого не змінилось. Сідаю на диван й зачіпаюсь очима за столик. Книга з психології, якісь журнали. Придивляюсь й нахиляюсь ближче. Ні! Цього не може бути.

— Хах, — з губ зривається нервовий сміх.

Це точно прикол. Хтось вирішив мене розіграти? Тільки до якого свята незрозуміло, мій день народження давно минув. На обкладинці я, а поряд якийсь чоловік. Я знаю його, тільки не можу згадати імені. Артур… Алан… О, Адам. Точно. Це знайомий батька. Від заголовка журналу знову сміюсь, цього разу голосно. «Весілля року» — написано під нашою фотографією. Люди, ау? Що відбувається? Відкриваю журнал на потрібній сторінці й бачу нове фото разом. Він обіймає мене, а я усміхаюсь зовсім неприродною посмішкою.

Почитати не встигаю, бо у двері дзвонять і я швидко, наскільки можу, йду відчиняти. Торкаюсь ручки й глибоко вдихаю. Чомусь мені здається, що сюрпризи на сьогодні ще не закінчились.

— Еліс! — вигукує мама, тільки-но бачить мене. — Що з твоїм обличчям? — проходить й щипає мене за щоку. Боляче.

— Мамо, ти така… — не можу підібрати слів. Вона в рожевій легкій сукні за коліно. Її світле волосся до плечей підняте й гарно вкладене. Макіяж відповідає загальній картині — вишукано й стильно. — Куди ми зібрались? — запитую з розпачем.

— Дуже смішно. Я зроблю собі кави, а ти одягни щось пристойніше, — оглядає мій короткий халатик й прямує на кухню. — Що це в тебе? Воду розлила? — розвертається, а я можу тільки кивнути.

Повертаюсь до кімнати, забираю журнал й зачиняюсь у своїй спальні. Відкриваю і з відкритим ротом читаю наше з Адамом інтерв’ю. Ми одружуємось. Сьогодні! Не можу повірити. Мені стає погано. Я випала з реальності. Так, колись бачила такий фільм, де герой забув декілька років свого життя.

Підходжу до вікна — на вулиці на повну господарює весна. Ніжна і квітуча. Вчора теж була весна. Це я точно пам’ятаю. А ще цю квартиру, і що живу в ній тільки рік. Пам’ятаю рідних, деяких друзів, свої плани на майбутнє. Значить не все так погано, як у героя. Є надія виплутатись з цієї божевільні.

Підводжусь й різко зупиняюсь, переглядаючи черговий спогад — я міряю сукні. І цю, що лежить на ліжку теж. Усміхаюсь. Поряд дівчина. Я помилилась, в кафе була теж вона. Не Мія. Тепер незнайомка Дженна здається малесенькою дрібницею у порівнянні з тим, що я сьогодні виходжу заміж. Ох, поверніть мене у сон. Будь ласка.

Схлипую, але у двері знову дзвонять. В надії дізнатись щось більше, швидко одягаю білизну й домашню сукню. Виходжу й застаю в коридорі хлопця й дівчину, обоє з невеликими саквояжами. Схоже, хтось з них перукар. Вони вітаються і мовчки проходять до вітальні. З’являється думка, що в моїй квартирі вони не вперше.

Прямую за ними, хоч когось потрібно розговорити, поки мама на кухні п’є каву. Та хлопець, сам починає говорити й захоплюватись, скільки галасу наробило оголошення про весілля. Нічого нового я не дізнаюсь, крім того, що ми з Адамом ідеальна пара.

— Ні, чекайте, — зупиняю його, коли починає крутити волосся. — Можна мені гарно вкласти, щоб не було пташиного гнізда на голові? Зібрати ось так, — показую, яку саме хочу зачіску.

— Крихітко, ми ж обговорили цю зачіску ще місяць тому. Та вона ідеальна, — він тикає мені телефон перед очі й показує фото, де я з божевільнею на голові. Жах.

— Ну, я передумала. Не хочу таку, краще акуратно зібрати й заколоти ззаду. Тільки обережно, в мене тут шишка, — торкаюсь голови, коли він нервово починає розчісувати волосся. Бачу, що невдоволений, але робить по-моєму.