Розділ 9 "Екстремалка"

Еліс

Сплю довго, бо лягла тільки під ранок. Прокидаюсь під звуки дощу й деякий час лежу, слухаючи його розмірений шелест. Ось і погуляла. Доведеться сидіти в бунгало й наминати фрукти, які приносять кожного дня у великій кількості. Підводжусь з ліжка й здивовано відмічаю, що в кімнаті не холодно. Невже містеру Бейкеру не душно? Сьогодні соромно за свої слова, що назвала його моржем. Ніколи не вміла тримати язика за зубами, спочатку говорю, а вже потім починаю думати і шкодувати.

В піжамі виходжу на терасу й застаю Адама в басейні. Він плаває й не бачить мене. Підходжу ближче і чоловік помічає мої рухи.

— Доброго ранку, — намагаюсь бути ввічливою.

— Привіт, — знову пірнає, допливає до сходинок і виходить. Зависаю на його оголонему торсі й відводжу очі, коли він це помічає. — Виспалась?

— Так. Я пізно лягла, тому поспала довше, — не знаю навіщо виправдовуюсь.

— Звісно, телефонні дзвінки заважали. Розумію, — витирається великим рушником й прямує до спальні. От і поговорили. Схоже, він теж вміє показувати свій характер. Образився, чи просто без настрою?

Сідаю на диван й спостерігаю за хвилями, які жене сильний вітер. Страшно, але дуже красиво. Так яскраво гнівається океан, що хочеться зробити гарні фото на пам’ять, але телефон так і лежить в кімнаті розряджений. Після вчорашніх відео, я й вмикати його не хочу. Повна апатія до всього…

Я пишу книгу про здорову їжу. Так, я теж думала, що помилилась, але ні. Вчора в телефоні бачила приклад верстки, який кидали з друкарні. Я, Еліс Купер, яка обожнює все шкідливе і солодке, пише книгу про здоровий спосіб життя. Мало того, я не просто ходжу на фітнес. За мною таскається та заздрісниця Дженна, в телефоні повно фотографій з нею. На всіх відео я притримуюсь здорового способу життя, не їм солодкого, жирного і смаженого. Всім жінкам раджу наслідувати мій приклад, щоб не стали товстухами. Так, товстухами. Це мої слова, я бачила відео.

Мія завжди переймалась через зайву вагу. Вона не товста, але постійно мріяла схуднути. Тепер не дивно, чому вона зі мною не спілкується, я стала черствою сучкою. А ще брехухою, бо їм чізкейки в таємниці від усіх. Бридко від самої себе. А ще той Джо… І де він тільки взявся? Я його так і не згадала, але декілька відео в телефоні побачила. І видалила. Це з ним я була у клубі і готельному номері. Ми зустрічались, тільки невідомо як довго.

— Я замовив сніданок. Хочеш щось додати? — з’являється на порозі Адам. Такий міцний чоловік, а ходить безшумно, як кіт. Ой, кішка! Хто годуватиме її весь цей час?

— Ні, дякую. Я зараз, — зриваюсь з місця, залітаю до кімнати й вмикаю телефон заряджатись. Набираю мамі повідомлення, але в Нью-Йорку зараз ніч. Доведеться чекати відповіді й сподіватись, що вони за нею наглянуть. Вона ж так не любить залишатись на самоті. Можна тепер попрощатись з усім, що лежить в полі її зору. Лякає те, що через свій стан я не обговорила з мамою її смаки у їжі, вона в мене така вередлива.

Приймаю душ і переодягаюсь в блакитний сарафан до підлоги. І хоч на вулиці дощ, повітря тепле. Розчісую волосся, наношу макіяж і виходжу на терасу. Добре чоловікам. Адам одягнув шорти й футболку і справжній красень. Він проходиться по мені поглядом й приступає до їжі, яку вже доставили.

— Смачного, — сідаю й роблю ковток кави.

— Тобі теж. Вирішив не експериментувати й поласувати домашнім.

— Я не проти, — знизую плечима.

На моїй тарілці яєчня-скрамбл, дві сосиски і соус до них. Окремо подані тости і панкейки з джемами на вибір. Апельсиновий сік та кава. Все як вдома. У нас навіть океан є, тільки не індійський, і без тиші. Снідаємо мовчки. Потім кожен підводиться й займається своїми справами. Адам сідає на дивані з ноутбуком, я повертаюсь до кімнати й лягаю на ліжко. Хоч би погуляти, щоб не стирчати тут цілий день. Ще й мовчанка Адама мене дратує.

Чую, що на телефон приходять повідомлення, підводжусь й прямую до кімнати. Мама написала, що дбає про мою Діді, і цього достатньо. Інші повідомлення не читаю, хоча їх дуже багато. Дженна кожного дня щось пише, але я ще жодного разу не відповіла. Якась вона підозріла, не хочу робити поспішних висновків, але поки займу позицію спостерігача. Повернусь до Нью-Йорка, зустрінусь з Дженною і поговорю. Може, до того часу щось згадаю.

Вмикаю телевізор, сідаю на софу перед вікном й ліниво перемикаю канали. Мабуть, я й справді не схожа на Еліс, до якої всі звикли. Гадаю, вона так не сиділа б, а знайшла чим зайнятись. Як дивно все це, через одне безглузде падіння, так дбайливо зроблене лапками кішки, у моїй голові всі клепки стали на місце. Тільки от як тепер себе поводити?

Може запропонувати Адаму подивитись фільм? Чи краще не нав’язуватись? І що він там робить? Працює чи що? Не витримую, підводжусь й прямую на терасу. Чоловік уважно дивиться на екран ноутбука. Удаю, що просто вийшла подихати повітрям. Адам не звертає на мене уваги. Мене це зачіпає. Міг хоча б декілька слів сказати.

— Працюєш? — ніколи не вміла довго тримати мовчанку.

— Так, потрібно дещо вирішити.

— Звісно, — відвертаюсь і зітхаю. Оце «активна» відпустка. Навіть не знаю, які розваги обрати, стільки пропозицій… Дощ майже закінчився. Спускаюсь з тераси й прямую до океану. Краще вже дивитись на хвилі з гойдалки, ніж на стіни в спальні.

— Еліс, ти куди? — чую ззаду голос Адама. Туди, де тебе немає з надто розумним виразом обличчя.

— На гойдалку, — відповідаю натомість. Не знаю чи чує він мене через вітер, але повертатись не збираюсь. Може, ми сварились перед весіллям? Не можу зрозуміти чому закипаю поряд з ним. Особливо дратує байдужість, коли він ось так сидить за столом і не рухається. Сідаю на гойдалку й розхитуюсь. Цікаво, тут часто буває така погода? Вода доходить аж до гойдалки. Ще сильніше розхитуюсь і з ноги злітає шльопанець. От халепа. Поки зіскакую океан вже відніс його далеко.

— Еліс? — доноситься ззаду, бачу Адама, який прямує до мене. Не зупиняюсь, підіймаю сарафан до колін і заходжу в воду.