Розділ 12 "Іскри літають"

Еліс

Розплющую очі від холоду. Схоже, Адам знову виставив надто низьку температуру. Натягаю ковдру, що сповзла, до самих очей. Аж зуби цокотять так змерзла. Хоча звечора і справді було душно в спальні.

— Еліс, ти змерзла? — сонно запитує чоловік. — Можу вимкнути. Звечора не міг довго заснути, тому й увімкнув.

— Н-ні, не потрібно. Все нормально, зараз зігріюсь, — щільніше загортаюсь у ковдру. Чую, що він підводиться, але не встає з ліжка. Натомість лягає ближче й обіймає мене, кладе руку поверх ковдри. Розплющую широко очі і не дихаю. Розумію, що мені приємно, а ще дуже дивно.

— Так швидше зігрієшся, — говорить тихо і швидким рухом однієї руки підсуває мене, притискаючи до себе спиною. Від таких впевнених дій чоловіка відчуваю приємний трепет в грудях. Важка рука Адама міцно притискає до себе, і на моїх вустах з’являється усмішка. Я заплющую очі, відчуваючи себе під надійним захистом, і швидко засинаю солодким сном. Мені нічого не сниться, немає незрозумілих уривків з життя, а в обіймах Адама не холодно, навіть за некомфортної для мене температури в приміщенні.

— Еліс, — трясуть мене за плече і доводиться розплющити очі. Наді мною Адам, я заплющую очі й втикаюсь обличчям в подушку, щоб він не бачив мене сонною. Зранку на мене краще не дивитись.

— Вже ранок? — бурчу в тканину.

— Так, вставай, я лікаря викликав.

— О ні, Адаме… — стогну й сідаю. — Навіщо?

— Щоб оглянув тебе. Він чекає на терасі, — виходить й зачиняє за собою двері. Ось і перші наслідки вчорашньої розмови — доведеться все розповідати іноземному лікареві. Підводжусь, швидко приводжу себе до ладу, одягаюсь і виходжу на терасу.

На щастя, говорити багато не доводиться. Лікар ставить декілька питань про самопочуття, лишає інші пігулки і радить звернутись знову, якщо шишка не зменшиться впродовж декількох днів. Дякувати Адаму, він не розповів про втрату пам’яті і мені не довелось ще раз усе пояснювати й бачити недовірливий погляд. Лікар йде, а я повертаюсь до спальні, щоб випити пігулку, хоча сьогодні голова болить вже не так сильно.

— Еліс, я замовив сніданок, — з’являється на порозі Адам.

— Коли ти встигаєш? Яка сьогодні кухня? Їхній хліб мені не дуже подобається.

— Бо він дієтичний?  — усміхається чоловік.

— Здогадуюсь, що так, — теж не втримуюсь від усмішки. Містер Бейкер, виявляється, навіть жартувати вміє. Не все втрачено.

— Після сніданку я поїду на серфінг, — виходить на терасу.

— Я з тобою, — йду за ним.

— Не може бути й мови, — відповідає різко. — Тобі не можна напружуватись. Я не дозволяю.

— Тобто як не дозволяєш? — стає смішно. Говорить зі мною, як з малою дитиною.

— Що смішного? — розвертається й притримує мене за плечі, щоб не врізалась в нього. — У тебе травма. Лікар ясно виразився, не можна робити різких рухів, а бажано відпочивати й знаходитись у спокої.

— А я буду, — сідаю за стіл і тільки зараз помічаю наш сніданок. Яєчнею з беконом мене не здивувати, а ось шоколадним чізкейком… Навіть не думала, що чоловіки можуть пам’ятати такі деталі. — Емм, забула, що хотіла сказати, — гублюсь від такої турботи. — Дякую, — усміхаюсь.

Чоловік киває й починає їсти. На час сніданку розмови припиняються, я куштую яєчню, а потім  насолоджуюсь шоколадним смаком десерту. Запиваю кавою і вперше за час відпустки відчуваю себе добре. Після розмови з Адамом мені стало краще, легше на душі. А після того, як він відхилив виклик і ліг спати… Мене це неабияк потішило. Тепер я впевнена, що Адам подобався колишній Еліс. Або ж він подобається теперішній. З цим теж доведеться розібратись.

Коли чоловік підводиться, я теж встаю. Якщо вже мене розбудили так рано, значить я сто відсотків не пропущу його катання на хвилях. Починаю збиратись, поки Адам у душі. Одягаю купальник, зверху білу туніку, волосся просто розчісую і ховаю під капелюшком. Беру з собою кошик з фруктами, який стоїть у кімнаті, воду і шоколадку. Шкода, що книги немає, але в мене буде набагато цікавіше заняття. Я б сказала цілий фільм.

— Еліс, — зупиняється чоловік, коли бачить мене на терасі.

— Я не буду ставати на серф, просто позасмагаю на пляжі. Не хочу сидіти наодинці. Ти ж відповідаєш за мою безпеку, забув?

— Добре, — стискає губи, але зачиняє двері й забирає приготований кошик з фруктами.

На човні ми добираємось до іншого острова, де катається Адам. Тут теж гарно, але більші хвилі, заради яких ми, власне, сюди й припливли. Я розміщуюсь на шезлонзі, а він йде переодягнутись. Намащую тіло кремом, надягаю сонцезахисні окуляри і зручно лягаю. Обожнюю ось так насолодитись сонцем і океаном. Наче й не було вчора дощу і скаженого вітру.

Адам виходить з дошкою у руках, як справжній серфер. Хочу махнути йому рукою, але стримуюсь. Він без інструктора, що мене трохи напружує. Я не чула, щоб він професійно займався цим спортом. Хоча, могла й забути. Лягає на дошку й відпливає на досить далеку відстань. Мені його видно, але не так як хотілося б. Спостерігаю за його діями, і навіть якби стався якийсь апокаліпсис, я не змогла б відірвати очей від свого чоловіка. Затамовую подих, коли він стає на дошку, не дихаю, спостерігаючи як впевнено й чітко він пливе… Ні, летить на гребені хвилі. Підскакую, коли його накриває з головою й схвильовано вдивляюсь у воду, аж очі починають пекти.

Коли Адам з’являється на поверхні, голосно видихаю й сідаю на своє місце. Оце хобі! З такими розвагами нервів не напасешся. Все повторюється заново, а я, як зачарована, весь час сиджу й спостерігаю за незнайомцем, який в одну мить став мені чоловіком. І якому я довірила свою таємницю. Захоплююсь витривалістю чоловіка і шкодую, що раніше не поїхала разом з ним. Мені подобається за ним спостерігати. Подобається його зовнішність, треноване засмагле тіло, його впевненість, манера триматись, серйозний погляд і беззаперечність у голосі. Адам приваблює мене, як чоловік. Інколи дратує, але ваги більше схиляються на бік симпатії.