1 глава

Осінь

- Стасе, скільки разів казати, щоб ти закривав зубну пасту! Нащо залишати її без кришечки? – вже не вперше з ванної крикнула Соня своєму хлопцю, з котрим мешкала в одній квартирі.

- Солоденька, забий, це така дрібниця! – доволі легковажно відповів Стас, гортаючи стрічку новин у смартфоні.

- Але ж це негарно, такий безлад втомлює.

- Гарнюня, йди краще кави вип’ємо. Тобі ж скоро на роботу. Я буду сумувати, кицю.

Софія тяжко зітхнула, змиваючи залишки пасти у раковині. І так майже щоранку.

От як бути у тонусі, коли замість зборів на роботу тобі доводиться раз у раз поспіхом прибирати за своїм хлопцем? Схоже, що це не лікується. Майже півроку вони живуть разом, а користі від розмов про чистоту на спільній території нуль.

 Соня і раніше, до спільного проживання, бувала у Стаса, помічала бардак у кімнатах, але виправдовувала все тим, що він програміст, йому часом ніколи заглиблюватися в повсякденне прибирання. Скоріш за все він, як людина практична, приділяє прибиранню лише певний день. Не може ж нормальна людина жити серед брудних тарілок та купи невипраної білизни. Не може ж?

Але проза життя виявилася до смішного нудною. Виявляється, що може людина жити серед безладу. А прибиранням може зайнятися улюблена матуся, чи сердешна бабця, котра просто обожнює найрозумнішого онука.

Софія навіть не помітила, як все неочікувано впало на її плечі. Коли це сталося? Чому дозволила своєму коханому маніпулювати собою? Так переймалася за його досягнення, відповідальну роботу, що погоджувалася на, здавалося б, банальні фрази, щось на кшталт «Люба, замовлення горить, не встигаю. Сама зможеш?» . Ці та подібні до них слова змушували Софію йти на поступки. Та чи вартувало це її власного часу, який вона витрачала вдвічі більше, а потім сиділа до пізньої ночі, щоб наздогнати власні справи?

Дивно, але й досі все тягла на собі.  Але ж це зовсім не  важко – підтримувати елементарну чистоту у двокімнатній квартирі. Софії часом було шкода витраченого суботнього ранку на прибирання всієї квартири, коли на вечір то там, то там валялися речі, зім'яті обгортки від цукерок чи огризки від яблук.

- Сонечко, якщо не важко, купи після роботи фрукти, бо яблука сьогодні точно закінчаться.

Стас шалено любив похрустіти яблучками, хоча не розминався з іншими фруктами. Соня ж воліла ласувати виноградом чи лохиною. Не часто, як яблуками чи бананами, але задовольняти свої бажання намагалася під час зарплатні, чи авансу.

- У тебе знову терміни? – зазирнула до вітальні, де Стас обладнав собі робоче місце.

- Як завжди, - відповів і навіть не глянув у бік дівчини, яка за звичкою чекала прощального поцілунку перед роботою. Хлопець прийшов до тями лише тоді, коли Софія засопіла, схрестивши руки на грудях.

- Біжу, кицю, - Стас зіскочив з крісла, за три кроки перетнув кімнату і чисто формально цмокнув дівчину в губи, а потім відразу ж повернувся за робочий стіл і занурився у монітор.

Соня тяжко зітхнула і попленталася до порога. Засунула ноги в теплі чоботи, потім одягла пальто, схопила сумку і вийшла з квартири.

Щодня суцільний день бабака. Вона не могла в це повірити.  Чому спільне життя перетворилося на рутину? Чому не було вже так цікаво і весело, як раніше? Стас дедалі рідше зустрічав її з роботи, а про активні вихідні можна взагалі було забути. Чому раніше часто бігали в кіно, з друзями виїжджали на природу, їздили до її батьків за місто, а тепер все це ніби розчинилося у повсякденні?

На вулиці мрячив неприємний жовтневий дощик, довелося ритися в сумочці, щоб знайти парасольку. Черговий дощовий, сірий день, такий, як і її настрій останні декілька тижнів. Волога та прохолодна осінь швидко витіснила комфортне літнє тепло. Час біг так шалено, що за вікном вже золота осінь зі своїми примхами.

 Софія відчувала, що русяве волосся занадто вологе, тому поспішала з парасолькою. Вона настільки була зайнята, що не одразу почула, як до неї привітався Валерій Петрович.

- Добрий ранок, Софіє Андріївно.

Чоловік жив на протилежному боці вулиці, але вони завжди перетиналися на зупинці, коли їхали на роботу до університету.

- Ой, - Соня налетіла на Валерія Петровича і одразу усміхнулася, коли побачила знайоме обличчя, - вибачте, я неуважна, Валерію Петровичу. І вам добрий ранок, як настрій після вихідних?

Чоловік знизав плечима і трохи зіщулився, коли усвідомив, що прорахувався, не взявши парасольку. Думав, що не глиняний.

- Гей, та ви так промокнете, - Софія похитала головою, коли побачила, що давній знайомий, а знала вона його не просто як колегу, а сусіда по під'їзду бабусі, та й працювали ті разом, доки бабуся не померла цієї весни.

Дівчина за два кроки подолала відстань між ними і взяла чоловіка під руку, прикривши парасолькою їхні голови. Валерій Петрович здивовано поглянув на колегу, але не став пручатися.

- Незвично усвідомлювати, що літо минуло, і це не короткочасний дощ, - сказав буденним тоном і спритно повів супутницю вліво, оминаючи калюжі.

- І не кажіть, у самої випадково в сумці завалялася парасолька, - усміхнулася і кивнула головою вперед, - схоже, чекати на трамвай ще довго.

- Так, здається наш трамвай накивав п’ятами. Та це, сподіваюсь, не є проблемою? Ви, як і я, також виходите на зупинку заздалегідь?

- Так, краще почекати, ніж наздоганяти транспорт на мітлі, - щиро розсміялась, навіть не розуміючи того, що чоловік занадто пильно її розглядає.

- Підтримую, але погода шепоче про те, що згодом на нас чекає зима, а тоді занадто не розгуляєшся.

- Не бачу проблеми у тому, щоб зранку прогулятися.

Софія лише зараз зрозуміла, що останнім часом виходила з дому зарано. Так, дійсно, не поспішаючи, вона прогулювалася до зупинки і просто розмірковувала про буденне.

- Підтримую. Вам не здається, що ми у цьому з вами схожі? – чоловік ледь помітно усміхнувся, підтримуючи супутницю під лікоть, щоб не втрапила до чергової калюжі.