2 глава

Нарешті видалася хвилина спокою у деканаті. Софія відкинулася на спинку зручного крісла, а в долонях стиснула чашку з ароматною кавою. Дівчина мрійливо дивилася на екран ноутбука і розміркувала про те, як би вдало поєднати похід у кіно та романтичну вечерю при свічках. Хотілось чогось незвичного та нового. Тим паче, що незабаром видається гарний привід: мине ще якихось десять днів, і у милого буде день народження. Варто щось змінювати у їхньому житті. А над цим треба працювати не самотужки.  Але перший крок зробить вона. Попереду їх чекають довгі прохолодні місяці у квартирі, то ж спільні плани на дозвілля дадуть змогу проводити вільний час весело.

Подарунок Софія обирала дуже уважно. Догодити коханому хотілось більш за все.  Вже навіть зробила замовлення. Тепер сподівалася, що нові навушники сподобаються Стасові. Довелося звичайно ж розщедритися, але не шкодувала ні краплі. Чудово розуміла, що такий подарунок буде на радість. А ось щодо фільму ще сумнівалася, адже смаки у них були різні, тому розривалася між трилером і черговою пустоголовою комедією. Сама ж Софія воліла дивитися щось більш щире та романтичне, у крайньому разі – мультфільм.

– Про що мрієш? – почула дзвінкий голос Міли і відвела погляд від вікна, усміхнулася привітно.

– У Стаса незабаром День народження, тому трішки турбуюся за те, чи сподобається йому мій подарунок.

– Знайшла привід для турбот. Ті навушники не варті таких грошей. Ти здуріла.

Софія розуміла це прекрасно, але ж життя для того і існує, щоб мрії збувалися.

– Краще б за такі гроші влаштували собі дводенну романтичну пригоду. Ти навіть не уявляєш, як ми з Петром минулого разу, святкуючи мій день народження, відірвалися тет-а-тет у заміському будинку його друга. Шашлички, шампанське, цукерки. Романтика.

Це звучало дійсно романтично і інтригуючи. Чудова ідея, але навряд чи в неї є достатньо коштів для втілення цього задуму. – Твій Петро дійсно романтик, тобі пощастило.

– Так, подруго, чому мені не подобається вираз твого обличчя? У вас все гаразд? Чи все прісно та нудно, як, зрештою, останні декілька місяців?

Міла схопила чашку ароматної свіжозвареної кави та сіла навпроти, прискіпливо розглядаючи обличчя колеги.

- Можеш не говорити нічого. Щасливі жінки мають зовсім інший вигляд. Твої очі не горять, як раніше. І це, моя люба, навіть не дзвіночки, це вже суцільний набат.

- Дійсно все так погано? – знесилено промовила Софія та сильніше стиснула пальцями свою чашку.

- Якщо у вас зникли теми для душевних розмов, то що буде далі? Мила, склалося враження, що ви вже більше десяти років у шлюбі, що у кожного, як підсумок, окреме життя. Лише спільні квадратні метри. Розумієш?

- Я це розумію. Але вирвати його з тенет роботи немає можливості. Враження, що отримав перемогу на фронті з дівчиною та й лапки склав.

– Правильно думаєш! Уяви собі, рано чи пізно з таким чоловіком народити спільних дітей. Ти впевнена, що у твоїх дітей має бути тато, котрий згадує про них лише тоді, коли жінка нагадає. Сонечко, пара має жити спільними мріями та планами. Інакше це просто спільне проживання, аби не було нудно.

Софія це розуміла, а отже зробить все, щоб відновити у стосунках ту пристрасть, яка була у них до того часу, як все перетворилося на сіру буденність.

   Листопад видався досить таки непоганим, зима все ще не поспішала завітати у місто, що не могло не тішити жителів. У парку було людно не лише у вихідні дні, а й у будні. Соня любила в обідню перерву хоча б на півгодини виходити з будівлі університету і прогулюватися на самоті.

У такі хвилини дівчина найчастіше згадувала бабусю та сумувала. Їй так не вистачало її доброго слова, підтримки, наче щось померло в ній того дня, коли не стало Ганни Павлівни. Така дурна смерть, у такі квітучі роки, а їй не було ще й шістдесяти. Соня намагалася забути ті свої перші відчуття після звісток про смерть бабусі, це були страшні хвилини. Вона бігла до найближчого відділення швидкої допомоги, сподіваючись, що там помилилися, що це не її бабусю збив якийсь лихач і втік з місця злочину.

Щось знову вона розкисла, знову поринула в минуле, яке треба якнайшвидше забути, адже нічого не повернути назад, треба жити далі. Згодом дівчині вдалося переключитися на щось приємніше, і тепер прогулянки не заганяли Соню в сумні думки, а навпаки, вона все частіше думала про Стаса, про їхні стосунки, про майбутнє.

Ні, вона не поспішала заміж, не марила величезною сім'єю та діточками, просто їй хотілося жити тут і зараз. Дізнатися багато нового, подорожувати, знайомитися з новими та цікавими людьми. Та тільки зі Стасом все це було складно втілювати в реальність. Хлопець дедалі більше занурювався в роботу, брав часті замовлення додому і голови не відривав від ноутбука. Соня не знала, наскільки вистачить її терпіння та розуміння.

Звичайно, що спілкуванням вона не була обділена, в деканаті всякого-різного надивишся за день і наговоришся з недбалими студентами вдосталь, але це зовсім не те. Їй хотілося повернутися додому, притиснутись до коханого, поговорити, повечеряти, а потім, за бажанням, і повеселитися. Тепер же зупиняла себе на думці, що Стасу зручно мати її поруч із собою. Начебто б все в тебе є, але чогось не вистачає.

Соня не знала, як бути та що робити. Будь-які розмови до душі закінчувалися однаково: «Ну, ми ж тепер разом, зай, згадай сама, як ми цього хотіли».

Так, хотіли, особливо вона. Навіть нафантазувала собі все в найяскравіших деталях, перш ніж переїхала до Стаса жити. Наївно уявляла собі теплі затишні вечори біля телевізора за переглядом якогось серіалу або ж у вихідні на прогулянці за містом, чи в парку. Все це у них було, тільки чому все згодом кудись зникло? Невже це і є та сама сімейна рутина? Ні, Соня не хотіла в це вірити та миритися з цим.

Нічого, вона ще витримає якийсь тиждень, а після дня народження милого візьме його на абордаж та поговорить відверто. Їм треба разом рятувати їхнє спільне проживання, бо, як кажуть: «Один у полі не воїн».