3 глава

- Як не зможеш зустріти? - Нахмурившись, Софія пригальмувала у фойє універа і подивилася на годинник.

Сьогодні вона шалено запрацювалася у деканаті. Терміново треба було підігнати роботу із заочниками, от і засиділася майже до восьмої. Стас поспіхом намагався пояснити дівчині, що його терміново викликали в офіс, і зустріч із клієнтами затягнеться.

- Окей, удачі, я чекатиму, - тяжко зітхнула і натиснула відбій.

 Тепер поспішати не було сенсу. Дівчина повільно поклала телефон в кишеньку пальто і краще закуталася в шарф. На вулиці пролітав невеликий сніжок, і у світлі ліхтарів це було дуже гарно, навіть занадто. Дивовижно, що така погода її тільки зачаровувала, хоча вода всім серцем любила весну та літо.

Повільно йдучи до зупинки, Софія мрійливо розглядала й досі гамірні вулички міста. Хтось вже давно повечеряв та вийшов на вечірню прогулянку. А хтось, як вона, тільки з пакетами із магазину поспішав додому, щоб нашвидкуруч приготувати вечерю та сісти за стіл, перевести подих та просто повечеряти.

- Доброго вечора, Софіє Андріївно, - почула за спиною знайомий чоловічий голос і, не обертаючись, відповіла:

- Доброго вечора, Валерію Петровичу.

Софія, втім, як завжди, усміхнулася давньому знайомому і відразу запитала:

- Заочники?

- Авжеж.

- І це тільки початок, - усміхнулась і зробила крок вперед, у напрямку зупинки.

- У вас та сама причина? – поцікавився Калевич.

- Так, тільки-но звільнилася, треба бігти, - поглянула на чоловіка і додала, - нам по дорозі?

Калевич якраз намагався щільніше закутати шарфа на шиї, коли почув запитання. Трохи змислився і змінив свої плани, які зачекають, бо не занадто важливі. Тим паче, що якось негоже жінці форсити ввечері без супроводу.

- Так, нам по дорозі.

На вулиці зовсім стало прохолодно, навіть руки Софії одразу змерзли, що довелося шукати рукавички в сумочці.

- З кожним днем стає холодніше, - метушливо намагалася швидко відкрити блискавку на сумочці.

    - Я потримаю, не поспішайте.

Чоловік впевнено перехопив дівочу сумку та з ледь помітною посмішкою спостерігав за тим, поки дівчина переривала вміст.

– Ось! Ось вони, а я вже думала, що забула їх на столі, - очі Соні сяяли, коли підняла голову і подивилася на чоловіка, який весь цей час спостерігав за пошуками.

- Це чудово, вам пощастило, тепер зігрієтеся, - відповів як завжди, спокійно і тихо.

Усю дорогу в трамваї Соня щебетала без упину, сівши навпроти Валерія Петровича. Зрідка на серйозному обличчі професора з'являлася легка посмішка, коли Соня театрально намагалася копіювати недбайливих першокурсниць. Кожна чергова зустріч із цією неординарною дівчиною давалася чоловікові дуже складно.

Він боявся, що колись у його погляді вона побачить те, що він приховував уже не перший рік. Валерій Петрович і досі не міг збагнути, коли і за яких обставин закохався в ці очі, пухкі губи та неймовірну красу волосся.

Він чудово розумів, що вона юна дівчина, що вона з недавніх пір не одна, та ось серцю не накажеш. Чоловік все робив для того, щоб менше перетинатися на зупинці, щоб не дай Бог не зіткнутися зайвий раз у буфеті, а якщо таке траплялося, то намагався уникнути спілкування.

І ось сьогодні нічого не віщувало їхньої зустріч, та ось підсумок. І зараз, коли вона так мило балакає, зрідка торкається його руки, то навіть не розуміє, яку бурю розпалює в його душі. Хоча пожежі не вдалося розростись, варто було почути:

- Як Антон поживає? Додому лише на Новий рік приїде? - Запитала про сина Валерія Петровича, з яким дівчина теж була знайома не перший рік. Вони не були друзями, але зрідка перетиналися, коли Соня гостювала у бабусі ще за часів навчання у школі.

Син Калевича навчався у Київському університеті права, навчався успішно та з величезним бажанням. Професору це лестило, адже кожному батькові приємно розуміти, що син робить успіхи.

- Та все нормально, буквально вчора телефонували, - Калевич стягнув з правої руки рукавичку і потер скроню, відводячи погляд у вікно, - швидше за все приїде до тридцять першого, і то лише на декілька днів, а потім вони з друзями домовилися поїхати в Карпат.

Очі Соні спалахнули, варто було почути про подорож. Вона ще жодного разу не була на західній Україні і мріяла весь час побувати там. Вже не раз натякала Стасові, що не заважало б кудись поїхати. Тяжкий він, звичайно, був на підйом, але Соня не впадала у відчайи.

- Які молодці, - задоволено потерла долоні і зіскочила з місця, - наша зупинка.

Софія не одразу зрозуміла, що її сумочка злетіла з колін, упала біля ніг професора. Чоловік спритно підхопив досить-таки важку сумку і простягнув її Соні, яка тільки через декілька секунд зрозуміла, що в руках чогось не вистачає.

- Хтось, схоже, втомився, - сконфужено сказала перше, що спало на думку, і простягнула руку за сумкою, - дякую.

- Буває, - Валерій Петрович спритно вдягнув рукавичку, взяв свій незмінний портфель і пішов на вихід.

На їхній зупинці людей було не густо, адже основна частина працюючих вже давно сиділа вдома і дивилася телевізори, це вони, трудоголіки, тільки-но пленталися додому. Соня вийшла з трамвая і подивилася на Калевича, який озирнувся на всі боки в пошуках знайомої постаті. Зазвичай її зустрічав Стас, але зараз її хлопець чомусь на зупинці не з’явився.

- Вас не зустрічають? – поцікавився у колеги, нахмуривши густі чорні брови.

- Стас на зустрічі, - ніби виправдовуючись, відповіла збентежено професорові, - та мені тут недалеко, - махнула рукою у бік будинку.

Валерій Петрович ще більше напружився і похитав головою. Якого чорта вона дворами ходитиме одна?!

- Я вас проведу, - сказав твердо і пішов у бік Софії.

- Але, вам же в інший бік, - невпевнено промовила і пригальмувала, вдивляючись у спину професора.

- Чим більше ви будете сперечатися, тим довше тупцюватимемо на місці, Софіє Андріївно.