6 глава

Сьогодні за вікном був на диво чудовий грудневий день. Софія мрійливо дивилася у вікно і навіть не замислювалася над тим, що на аркуші паперу олівцем малювала дивні фігури.  Поруч стояла чашка недопитої кави, котру їй зварила Міла.

Дивно, початок грудня, а на вулиці жодного натяку на сніг чи мороз. Затримується зима в дорозі, дуже дивно. Чомусь з дитинства звикла до того, що ще в листопаді неочікувано випадає перший сніг. І навколо стає все таке красиве, навіть настрій змінюється на краще. Сірі кущі та дерева, одягнувши легку вуаль, милували око.

Що ж, часи змінюються, люди, то що говорити про примхи природи? То ж і зима, напевно, буде цього року сніжна та з невеличким морозцем. На все свій час. Саме так щоразу дівчина виправдовувала ту чи іншу ситуацію.

А може це й добре, що ще немає таких міцних морозів, їй же краще. Та й удома затишно і не потрібно включати обігрівач у спальні перед сном.

Софія подивилася на годинник і відклала олівець убік. Незабаром п’ятнадцята нуль, нуль, а автобус до селища батьків вирушав о пів на п’яту. Отже, ще якісь пів години вона може приділити собі коханій і навести лад. Добре, що п'ятниця, більшість пар уже закінчилося, і в коридорах лише зрідка чулися голоси студентів. Та й сам декан кудись відійшов, загадково посміхнувшись колегам.

 – Сонечко, ти вже…О, та ти маєш неперевершений вигляд, у тебе що з’явилась нова шаль? А куди поділась та твоя улюблена хустка?

– Не питай, Стас випадково її виправ зі своїми шкарпетками. Ну от скажи мені, як можна було не перевірити барабан пралки?

– Ой, давай не будемо про цього дивакуватого. Настрій був гарний. Шкода, що ти їдеш до батьків, могли б вдвох в кафе посидіти, потеревенити про своє дівоче. 

– Тобі мало часу на роботі, Миленька? - усміхнулась Софія подрузі, критично розглядаю свою зовнішність у настінному дзеркалі.

 – Це не те. Кава це одне, а от пляшка вина для найкращих подруг – зовсім інший настрій та хід розмов по душам.

– Ти ж знаєш, я й так давно не  була у своїх. То ж маю їх навідати, вони сумують. Тим паче, що вперше за тривалий час у Стаса знайшлися вільні вихідні, тому варто користатися нагодою. Я б мамі допомогла, а він з татом по господарству щось зробив.

– Не вибачайся, я все розумію. Але обіцяй мені, що обов’язково наступної п’ятниці ми з тобою втілимо в реальність нашу ідею спільного відпочинку.

– Обіцяю. Ти ж мене знаєш.

На автостанції було людно, але Соні було все одно. Дівчина збентежено йшла вперед з невеликою дорожньою сумочкою в руках і сильніше в долоні стискала мобільний. Декілька хвилин тому зателефонував Стас і приголомшив новиною: його поїздка з Сонею до батьків скасовується. Звичайно, через звичну причину: термінове замовлення, яке потребує термінового виконання.

Враження, що вона подібний варіант відчувала. Чи насправді у нього неочікуване замовлення, чи він просто таким способом уникав поїздки до її батьків? Не хотілося б вірити у подібне. Можливо вона себе, як завжди, накручує?

 Ставити питання руба не хотілося, та й втомилася вона від розмов зі Стасом, котрі не мали сенсу. Найяскравішою подією в її житті цього місяця було день народження Стаса. Вони гарно провели час у кафе. Вона бачила, що коханому сподобалось все, що вона йому приготувала. І закінчення вечора було неймовірним та палким. А що потім? А далі пішла та сама сірість та рутина.

Стас щовечора, навіть після її повернення з роботи та після вечері, знаходив привід якомога швидше знайти відмовку та знову засісти у свій ноутбук.  А коли певної роботи не було, все одно тримав у руках телефон та читав або новини, або щось відписував у повідомленнях своєму роботодавцю.

Софія від нудьги навіть підсіла на якийсь тупий, зовсім не смішний ситком і під його звуки вишивала хрестиком або ж малювала аквареллю.

І ось нарешті випала гарна нагода, він мав бути вільний. Довгоочікувані вихідні, яких вона ждала з нетерпінням. Там, у передмісті, їх з нетерпінням чекають батьки. Тато напевно вже розпалює дрова і готує свій фірмовий шашличок. Що ж, йому, Стасові, гірше.

Софія намагалася тримати себе в нормі. Але різке похолодання надвечір тільки дратувало й без того зіпсований настрій. Дівчина довго дивилася у вікно, коли сіла в теплий комфортний автобус. Так далі діло не піде. Чому вона має втрачати свою позитивну енергію через цього безвідповідального хлопця?

Натомість, поки їхала до селища, Софія встигла зателефонувати найкращим шкільними подружками та запросити їх на застілля.

 – Сонечко, а ти чому одна?

Татів голос був твердий та непохитний. Іноді Софії здавалося, що він читає її мов розгорнуту книгу. І відчуває її стан своїм серцем. Та це й не дивно. Адже вона для нього з народження була принцесою.

Шалене кохання батьків тривалий час не благословлялося дітками. Лише через п’ять років сім’я Чащиних отримала на тестові дві жадані смужки. Як розказувала мама, тато ледь не на руках жінку носив. А після народження крихітної донечки взагалі здурів. Тому що не відходив увесь вільний час від люльки.

– Розумієш тато… - Соня навіть не встигла обійняти батька, як той взяв її долонями за плечі та пильно подивився у очі.

– Не розумію. Тому що бачу твій стан.

– Все добре, просто у Стаса…

- Чергове замовлення і він має його вчасно виконати. Чув таке неодноразово. Мені це не подобається. І якщо я раніше мовчав, то тепер, май на увазі, я не дозволю своїй любій донечці стати нещасливою.

Однією рукою батько підхопив сумку Соні, іншою обійняв за плечі та повів у бік дому з зупинки, на котрій зустрічав. Дівчина не хотіла сперечатися, тому що все, що говорив батько мало певну логіку. У неї просто не вистачає внутрішнього ресурсу, щоб знаходити Стасові чергові пояснення. Хай все буде, як буде. Можливо ці вихідні були дані їй для того, щоб не просто розвіятися, але й на самоті, у власній дівочій кімнаті, гарно поміркувати над усім тим, що сталося у її житті та, можливо, зробити певні висновки.