Розділ 12. Паша

— Пашо-о-о! — кричала до мене Васька, коли я першим заскочив у ванну кімнату. — Скільки там можна на себе красивого дивитись? Так і постаріти ж можна.

Ранок ніколи не буває добрим. Особливо — тоді, коли твоя сестра вкотре посварилася зі своїм хлопцем і приперлася саме до зведеного братика. От чого не зняти собі номер у готелі й не пожити там, поки коханий не прийде вибачатись? Ні! Я, звісно, нічого проти Василини не маю, але в мене теж є певні рамки, за які я виходити не хочу. Ця квартира — моє холостяцьке лігво, в якому протилежна стать затримується всього лиш на декілька ночей, а не на два тижні, як це зробила Вася. Місце, куди я завжди приводив своїх дівчат. А тепер, щоб розважитись, мені доводиться або до них їхати, або знімати номер у готелі! І де в цьому світі справедливість?

— А ти вже так скоріше хочеш мене на той світ відправити? — долинуло моє запитання з насмішкою у відповідь.

— А ти як думав?

Я лише похитав головою й засміявся. Вийшов з ванни я вже повністю одягнений, щоб не бентежити сестру своїм зовнішнім виглядом, та пішов у бік кухні, щоб хоч щось перед роботою поїсти. Що-що — куховарити ця мала тусовщиця вміла добре. Це ні в якому разі не експлуатація живої людини, зовсім ні! Просто, якщо вона живе тут на моїх законних підставах, то хай хоч практикується в плані господині. Недаремно ж Вася з моєю мамою останній рік стирчала на кухні й опановувала готування їжі практично з нуля. 

— Яким ти сніданком сьогодні порадуєш господаря цієї прекрасної квартири? — спитав я з передчуттям того, що сьогодні буду ситим, і сів за стіл. 

— Сьогодні в нас буде фітнес-сніданок — вівсяна каша, — Вася поставила переді мною тарілку, в якій крім крупи ще були різні фрукти, що радували моє око. — Ну...

— Що за "ну-у-у"? — розгублено промовив я, піднявши брови вверх. — Ти ж знаєш, що я терпіти не можу, коли мене натяками годуть, тому кажи прямо!

— І що це за Аріна в нас на любовному горизонті з'явилась? — з усмішкою відповіла сестра й пограла бровами. — Невже скоро ти одружишся, га?

— Навіть не думай мене з нею сватати, — я похитав головою. — Вона — моя колишня однокласниця й ще та заноза в дупі. Ми з нею ще й працюємо разом.

А ще... ця дівчина завжди живе в моїй голові та серці ще зі школи. Тільки я дурень, що зробив цій дівчинці боляче й тепер розплачуюсь за це її ненавистю й зневагою. Якби ж я міг повернути все назад...

— Здається мені, що ти про щось не кажеш, — протягнула вона й примружила очі, сподіваючись, що я про своє минуле розповім. — Ти ж знаєш, що я все-все пронюхаю, тому приховувати вже немає сенсу.

Недаремно ж на журналістику пішла!

— Ми постійно з нею вели холодну війну, — почав я, а сестра вже сперлася підборіддям об руки й з цікавістю глянула на мене. — А все почалося в сьомому класі через ту кляту олімпійку, хоча до того злощасного випадку ми досить добре спілкувались. Бачиш ось цей шрам на чолі? — я показав на місце на рубець, який знаходився на чолі з лівого боку, зверху. — Ось так мені вперше й розбили голову звичайною спортивною вітровкою. 

— А через що ти отримав таку травму? — поцікавилась Вася після того, як детально оглянула шрам. 

— Та постійно її лякав, — відмахнувся я й надпив кави з чашки. Без цукру. Як я люблю. — От вона останнього разу й психанула. Це я зараз розумію, що такого робити не потрібно, але тоді ми з нею ледь не побились через це. Дурний був, молодий.

— А не треба було лякати аж до смерті! — сказала Вася й засміялась. А я то думав, що хоч одна людина буде на моєму боці... От же ж...жіноча солідарність! — Ото й отримав своє!

— Ось така от історія, — я знизав плечима й всміхнувся.

— Я так зрозуміла, що ти нічого мені розповідати не будеш? — ненароком спитала Василина, натякаючи, щоб я продовжив цю історію, проте всіх подробиць їй знати не потрібно. 

— Маленька ще, щоб усе знати, — я клацнув малу по носі й підморгнув. — Все! Я пішов, бо твоя тітка мене приб'є, якщо запізнюсь.

— Між іншим, мені вже є вісімнадцять! — крикнула мені навздогін дівчина, бо я вже вийшов з кухні.

— Скільки живу тут, а ще ні разу не чула від братця слів подяки за те, що хоч голодним не залишаю.

— Дякую! — крикнув я їй, коли обернувся до неї обличчям. Ще й вклонився!

Треба буде купити їй щось солодке — вона в нас сама як та цукерка. Ні, ви не подумайте, що я щось відчуваю до зведеної сестри, — я не з "таких". Просто, справді, вона тут годує мене й прибирає за мною, а я навіть нічим у відповідь не віддячую. Не по-чоловічому це якось...

Я зайшов до кімнати та зі швидкістю світла одягнувся. Хоч на роботу ще не рано було йти, проте мені не хотілося просто сидіти вдома й байдикувати. Або ж Вася ще може припахати моїй скромній особі зовсім не чоловічу роботу, чого мені ще більше не хотілося. А то потім ще розповість моїм друзям, що з мене так просто можна каблука зробити. 

До радіостанції я просувався повільним кроком, тому що я жив майже в центрі й мені не потрібно було гнатися за тридев'ять земель. А музика, яка грала в навушниках, розслабляла й не давала мені заснути на ходу. Для того, щоб хоч трохи загладити вину перед Рі, навіть довелося зайти в найближчий супермаркет і купити їй декілька шоколадних батончиків. Вона їх завжди їсть під час перекусів — цей факт я ще зі школи запам'ятав. Так заслухався тим рок-гуртом "Imagine Dragons"[1], що й не одразу помітив, як до мене декілька разів телефонував Свят. Друг ніколи не дзвонить без причини, тому я вже вирішив сам його набрати, щоб переконатися, що все з тими Мартинюками добре.

— Чого телефонував? — спитав першим, коли нарешті друг взяв слухавку.

— Слухай, ти Аріну вчора провів додому чи ні? 

Ну не те, щоб зовсім "провів"... Просто до свого під'їзду привів і покинув її саму. Але всіх подробиць Святові не дуже й потрібно, бо тоді мені точно голова з плеч. Сподіваюсь, Рі не наскаржиться тій солодкій парочці. Хоча... чого це я так боюсь? Та й Шевчук — вона не з тих, хто буде вмикати режим "Павлика Морозова"!

— Та за кого ти мене маєш! — обурився я. — Жива й здорова твоя Аріна.

— Може, твоя? — зі смішком відповів друг.

Була б моєю, якби я дурниць не наробив. Але, я гадаю, що все ще не пізно провернути на свою користь. Цілих два місяці співпраці попереду!

— А чого так питаєш за неї? — я аж спохмурнів, коли говорив це. Я аж відчував, як це — коли тебе пожирають ревнощі, як найсмачніший делікатес, а ти нічого з цим не можеш зробити. Гидотне відчуття. — Чи вже Ульку розлюбив?

— Та Улю я кохаю вже давно, ти й так це знаєш, — сказав хлопець, а я всміхнувся. — А питаю, бо її подружка цікавиться, як твоя ненаглядна до свого дому дісталась. Якщо погано, то мене приб'ють — і тоді я тебе навіть з того світу дістану.

— Зараз я якраз уже зайшов на свою роботу, де побачусь із тією ненаглядною й переконаюсь, що з нею все добре й вона ще мене переживе, — твердо сказав я, коли вже підійшов до ліфта. — Я тебе ще пізніше наберу! 

— Давай-давай! — посміявся хлопець і поклав слухавку. 

Я сховав телефон у кишеню, паралельно заходячи в малесеньке приміщення тієї металевої коробки. Доволі швидко піднявся нею на п'ятий поверх, навіть не встигнувши й покімарити. Хоча ще в світі не знайшли людину, яка за тридцять секунд може виспатись. Можливо, мені вдасться проспатись хоча б дві годинки?

Коли я тихо привідчинив двері нашої студії, то помітив, що крім Арі там ще сиділа якась дівчина з маленьким пацаном. Здається, йому десь три-чотири роки, це якщо на око кинути. Що вони тут взагалі роблять? Та ще й так рано. У мене ситуація зрозуміла, а ось у них... треба буде з'ясувати. Я легко прошмигнув усередину студії, не гупнувши дверима, й підкрався до своєї співведучої, яка сиділа на зручному стільці в навушниках, зовсім не помічаючи нікого й нічого. Іншій дівчині я показав жестом, щоб вона тихо посиділа, а вона лише кивнула головою й зловісно всміхнулась. Схоже, це була та сама Евеліна, про яку мені розповідала напарниця ще вперше — тоді, коли я їй зателефонував. А дитина тоді чия?

Я поклав свої долоні на очі Рі, а вона аж різко вирівнялась і, натягнувшись, як струна на скрипці, одним махом руки зняла свої навушники.