(не) На одній хвилі

Розділ 24

— Сержанте Супрун, може ви від слів перейдете до дій? — прямо спитала я після того, як ми ще простояли на вулиці декілька хвилин.

На вулиці вже було доволі темно, тому що сонце встигло за такий короткий період сховатися за обрій, хоча я все одно ще вдалині бачила помаранчеві кольори. Та й прохолодно мені було в сукні й без жакету, адже я, горда й незалежна дурепа, викинула олімпійку Дениса в смітник, і вже почала шкодувати, що зробила таку дурницю. Попри те, як цей негідник посмів так погано вчинити з моєю дружньою симпатією, я могла б просто не віддавати його вітровку, конфіскувавши її як трофей. А що тут такого? На мою думку, досить справедливе рішення для цієї ситуації.

— Нетерпляча ж ти! — хмикнув хлопець і, взявши мене міцно за руку, повів у бік найближчого гастроному. 

У супермаркеті ми хоч і пробули недовго, проте й там я вмудрилася вскочити в халепу — ледь не розбила  пляшку з вином. Я просто її спокійно тримала в руках, але потім Супрун так до мене тихо підкрався, що в мене з переляку та дорога фляжка вислизнула з рук і... не розбилась, адже Паша "спритне око — і, як виявиляється, не крива рука" уміло впіймав наш напиток на сьогоднішній вечір і не віддавав його до того моменту, поки ми на касі не розрахувались. Не довіряв мені значить... Не подумайте, що сьогоднішнє меню на офіційному побаченні буде присутнє тільки вино, тому що до нього ми прикупили багато чого. І це не тільки вишуканий сир чи фрукти, як це прийнято зазвичай до такого напою. Чому так? Адже Супрун мені всю дорогу стверджував, що в його холодильнику миша повісилась, а Василина поїхала до свого хлопця, залишивши мого ненаглядного на вірну й голодну смерть. Але, мені здається, що Паша трішки гіперболізує[1] стосовно цієї ситуації. Просто Вася наготувала йому достатню кількість їжі, а напарник все за декілька днів з'їв і тепер вимагає ще — замість того, щоб самому стати за плитою й спробувати приготувати хоч яєчню. Тому, щоб цей дурень-коханець залишився ще живим, я вирішила внести корективи в наше рандеву й ще найнялась на додачу працювати домогосподинею.

Коли ми вже з горем навпіл дісталися його холостяцького лігва, в якому, за словами Супруна, було не дуже прибрано, то я, м'яко кажучи, офігіла з того безладу, який мене "зустрів". Таке відчуття, що на цю квартиру налетів лютий ураган, наробивши такого хаосу, через що всі речі знаходились не на своєму місці. Треба буде подякувати хлопцеві, що на люстрі хоч його одяг не перебував.

— М-да, Пашо, — це були мої перші враження, коли я переступила поріг цього житла, — зазвичай, коли люди кажуть, що в них удома трохи не прибрано, то у квартирі панує порядок. А в тебе — повна протилежність. Вітаю! Ти просто руйнуєш всесвітні шаблони!

Після всього того, що я встигла побачити за ті шістдесят секунд, які я пробула в передпокої цієї домівки, мені здається, що мені вже нічого не страшно. Найжахливіше у своєму житті я вже встигла побачити зблизька — можна й помирати. Жартую, звісно, проте мені просто шкода його сестру. Бідна Вася...

— Звертайся! — хлопець підморгнув мені й ми стукнулись кулачками. — Ти хоч під ноги дивись, будь ласка, коли будеш іти!

— Звичайно! — обурилась я й розвела руками. — Ти ж тут такий безлад зробив, що тут уже скоро доведеться натягати на себе костюм хімзахисту. Якби ще недобачала, то ще б лупу з собою прихопила обов'язково: невідомо, звідки чекати небезпеку!

— Так, кухня — праворуч! — перервав мене хлопець і очима показав, щоб я не стояла на одному місці, а все-таки пройшла далі. Одразу за кухню сказав, тим самим не давши мені право вибору. Доведеться таки йому щось і готувати... — Перебирай своїми гарними ніжками швидше, бо їсти ж хочеться! Чи мені краще тебе знову понести?

— Тільки одне в голові, — зітхнула я й закотила очі, процитувавши відомого радіоведучого, який любить троллити своїх колег у прямому ефірі, — самого Павла Супруна. — Тільки ти теж мені допомагаєш, ледарю!

— Ясна річ, — у голосі Паші не було чути ентузіазму й бажання працювати. — Що саме я повинен зробити?

— Просто прибери все зайве зі столу й не відволікай, — пояснила я й очима вже шукала хоч якийсь кухонний посуд. Я краєм ока глянула на господаря цього помешкання й на його лиці побачила легке здивування. Він же сам не дуже й хоче допомагати — тоді чому так дивується, що я відсторонила його від роботи? — Не дивуйся так, адже по тобі видно, що працювати не дуже хочеш! Тому, сьогодні можеш спокійно відпочивати, сержанте!

— Я тільки-но закінчив поліцейську академію, а ще навіть у відділку не пропрацював, а ти мене вже й сержантом, і лейтенантом назвала, — хмикнув хлопець. Хай дякує, що я йому про це ще не заспівала, а то голос у мене не ахті попри те, що колись давно ходила в музичну  школу. Я — інструменталістка, а не співачка. Ця спеціальність і талант є в однієї з подруг — Полі Котової. — У мене взагалі-то інше покликання — діджей.

 — Ох, справді, щось я тебе в поліцейській формі взагалі не уявляю, — засміялась я й ледь не поранилась ножем, коли нарізала томати для соусу. — По тобі й не скажеш, що ти серйозний і беземоційний, — те, що вимагають від копів, — а у твоїй спеціальності саме такі й потрібні.

Я продовжувала готувати для нас як-не-як святкову вечерю й ця, здається, звичайна буденна рутина для кожної людини, трохи вивітрила з моєї голови неприємні спогади про сьогоднішній невдалий день. Хоч я Паші й не розповідала про Дениса, проте ми з ним говорили на різні теми й мені здалось, що між нами в той момент не було прірви з досить великою різницею — п'ять років. Ті наші балачки, можна так сказати, були ні про що, але водночас і про найважливіше. Вони були такими легкими, що складалось таке враження, ніби це не ми ще буквально два тижні тому вважали одне одного найгіршими ворогами у всьому світі.

— Рі, щось ти мені ще чогось недоговорюєш, — протягнув Паша, помітивши, що мій настрій трохи змінився, коли ми все-таки заговорили про Дениса. — Той придурок тобі щось зробив?

Його очі дивились на мене дуже уважно, ніби намагалися прочитати всі мої емоції на обличчі. Після цього хлопець накрив мою руку своєю, наче він докладав свої зусилля на те, що я можу довіритися йому. Я все ж подумки вагалась, чи розповідати про сьогоднішнє "побачення", адже боялась того, що напарник буде насміхатися з мене. Тому — була не була!

— Якщо казати все одним словом, — невпевнено почала я й важко зітхнула, — то він виявився не тим, кого з себе показував.

— Сподіваюсь, що він не чіплявся до тебе? — Паша уважно дивився на мене, наче сканер. 

— Лише проявляв навики джентельмена, — відмахнулась я й відпила з келиха трохи вина. Напій приємно пощипував на язиці, даруючи незабутній смак улюбленого винограду. Це був тільки другий келих, тому я вже подумки контролювала себе, щоб не перепити від того стресу. — Знаєш, про що я шкодую сьогодні найбільше?

— І про що ж? — хлопець підсунувся до мене ближче й з цікавістю склав руки на грудях. — Про те, що ти прийшла до моєї квартири та ще й на додачу попрацювала хатньою робітницею?

— Зовсім ні, дурнику! — я похитала головою й засміялась. Схоже, мені треба зробити перерву з вином — он вже сміюсь ні з сього, ні з того. Задля безпеки я й відставила від себе якнайдалі чару, щоб не сталось нічого такого, про що б я потім із соромом згадувала. — Шкодую, що не вдарила Дениса своїм коронним ударом.

— Дай-но вгадаю, — він поклацав пальцем, ніби щось згадуючи, а потім випалив, — олімпійкою?

— Оу, є-є-єс! — я кивнула головою в знак згоди. — А я то думала, що з логікою в тебе проблеми...

— У мене теж така аналогічна ситуація з тобою була, — відповів Паша, а я примружила очі й замахнулась для легенько удару, проте...хлопець мою руку перехопив і якимось дивом підсунув до себе ще ближче, що між нами практично жодного вільного місця не залишалось. — Давно хотів тебе спитати: чого ти так раптово втекла з випускного вечора п'ять років тому?

— Чого? — одна-єдина фраза Супруна змогла розбудити в мені бурхливий океан гніву й болю. Мені здалось, що я налаштована морально до цієї розмови, проте моя поведінка показувала зовсім протилежне: я відсунулась від Паші й дивилась таким страшним поглядом, що ненароком подумала про те, як би можна було стріляти очима. У прямому сенсі цього слова. — А нічого, що після того, як я тебе довго почекала й пішла шукати, то побачила дуже цікаву картину того, як ти з Мариною цілувався. Ви так захопились, що й не помітили моєї присутності. А я вирішила не заважати вашій ідилії. Навіть після цього я додому не втекла — просто вирішила потусити так, щоб викинути тебе з голови.

— Та вона сама на мене накинулась! — обурився хлопець і підсунувся до мене ближче. — І взагалі, це ти мені написала про те, що хочеш зустрітись за школою.

Що? Щось я не пам'ятаю, що писала йому в той вечір. Або все-таки писала — тільки це точно було тоді, коли я була під градусом. Я, звісно, хотіла з ним поговорити й примиритись, але не хотіла першою підходити.

— А потім — твоя Маринка порадувала мене новиною про те, що її й твої почуття одне до одного — взаємні. І, судячи з її слів і всього того, що я побачила на власні очі, то це було правдою.

— Я прийшов, а там — Маринка, яка вже добряче була під шофе й розповідала про те, що ми маємо бути разом. Я їй намагався довести протилежне, проте вона сказала, що відчепиться від мене після одного поцілунку. А потім — я не міг знайти тебе весь вечір і ти ще й телефон вимкнула.

Паша говорив ці слова щиро — його очі показали, що він не брехав, а все розповідав чесно. Чи це я так настільки піддалася його чарам, що вірю кожному слову?

— То ти справді не любив її? — тихо спитала я й сперлася головою об поече хлопця. — Кажи правду, Пашо, бо я можу в разі брехні продемонструвати свій коронний удар!

— Єдина, кого я по-справжньому любив, зараз сидить поруч зі мною й ще для чогось стримує минуле, — сказав Супрун і поцілував мене в маківку.

Я підняла свої очі на його лице, на якому побачила посмішку. Теплу посмішку...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше