Закінчення

***

Пізно увечері, коли уся моя родина давно вже спала, я все ще сидів за своїм письмовим столом, і, обіклавшись різними довідниками, мапами та підручниками, вивчав найрозвинутіші шляхи торгівлі, завдяки яким екземпляри східної зброї могли потрапити до Європи. На чільному місці – просто серед столу – лежала «Енциклопедія зброї», якою я користувався, аби порівняти особливості східного та західного озброєння.

У кімнаті панувала абсолютна тиша, що порушувалася лише шелестом перегортаємих сторінок та шурхотом олівця, яким я креслив у зошиті діаграми та схеми. Робота просувалася повільно, але я був настільки сконцентрований на своїй справі, що, як мені здавалося, забув геть про все інше, навіть про сон.

Годинник тихенько вицокував у кутку, відміряючи хвилини та години життя, а люди, які спокійно спали у ліжках усього нашого багатоповерхового будинку, потроху але невпинно розбирали ніч, загрожуючи позбавити мене такого корисного та приємного нічного спочинку.

Я узяв до рук дерев’яну лінійку і, поклавши її просто на мапу, спробував олівцем провести риску, яка мала поєднати Дніпро з Амуром – шлях, яким кочовики споконвіку мігрували до Східної Європи.

– Люба! Люба!– раптом почувся за стіною знайомий голос.

Серед суцільної мертвої тиші, що панувала у кімнаті і навіть у цілому будинку, той голос пролунав як похоронний дзвін. Я здригнувся, і моя рука, що тримала олівець, ковзнула убік, залишаючи на мапі довгу вихилясту риску, яка перетнула Уральський хребет і простяглася аж до Баренцева моря. Я сердито поглянув на ту помилку, якої щойно припустився, і з серцем вилаявся: тепер доведеться виправляти те, що накоїв.

Я потягнувся за гумкою, аби витерти на мапі непотрібну мені риску, і раптом мало не підскочив на місці.

– Люба! Люба!– знову, ще голосніше, загукав мій невидимий сусіда.

Тиша навколишнього світу була йому відповіддю, а його родичі продовжували спокійно спати, не звертаючи жодної уваги на вигуки старого.

Вкрай розсерджений, я зі злістю жбурнув у стіну свою гумку, якою щойно хотів скористатися; гумка вдарилася об шпалери і відскочила назад, мало не потрапивши мені у око. Слідом за гумкою у стіну полетіла і дерев’яна лінійка, яка гучно ляснула об стіну і впала десь поза столом.

– Люба! Люба!! Любов Степановна!!! – знову, вкотре вже, заволав старий сусіда і я вмить відчув, як моє єство аж переповнюється люттю.

– А щоб ти здох, старий вилупок! – люто вигукнув я і схопився з-за столу.

На столі самотньо та тихо лежали мої довідники, зошити та енциклопедії, які мовчазно чекали від мене подальшої уваги. Я поглянув на усю ту красу цікавої та захоплюючої літератури, що лежала перед моїми очима, і очманіло застиг на місці, вирішуючи що його робити далі – продовжувати працювати чи вкладатися спати.

– Любов Степановна! – знову загукав сусіда і мені здалося, ніби від того волання навіть стіни здригнулися.

Я плюнув, вилаявся і, вимкнувши настільний ліхтар, впав просто на ліжко. Аби не чути нових вигуків старого маразматика, я накрив свою голову подушкою і міцно заплющив очі, нетерпляче очікуючи тої миті, коли вже бог сну Гіпнос вкриє мене своїм прозорим хітоном.

***

Наступного дня я прокинувся пізно, коли вже сонце яскраво освітлювало кімнату і добряче припікало, нагадуючи мені, що незабаром почнеться літо. Я відкрив очі і подивився у білу, мов січневий сніг, стелю; жодної думки не з’явилося у моїй голові. Я спокійно споглядав стелю, неначе очікуючи тої миті, коли вона дасть мені якусь настанову чи підкаже, що я маю робити сьогодні вдень.

Зненацька я згадав, що учора ліг спати швидко, навіть не згорнувши книжок та зошитів, які лежали на моєму письмовому столі, – а кинуті без догляду книги, та ще й розкриті, одразу ж викликали увагу мого не за роками допитливого брата, який мав звичку заходити до моєї кімнати дуже тихо. Пригадавши усе те, я миттю скочив з ліжка і кинувся до столу.

Ніщо не змінилося за останню ніч: підручники й довідники сумирно лежали на столі, розкриті на тих самих сторінках, що й учора; «Енциклопедія зброї» все ще лежала на чільному місці посеред столу, немов закликаючи мене присісти до столу і продовжити ту справу, якою я займався учора. Лише хибна довга риска, проведена моєю рукою по мапі, нагадувала причину, що змусила мене кинути усю роботу.

Зрозумівши, що Макса у кімнаті не було, я згорнув книжки і акуратно склав їх у купку на краєчок столу. Затим я склав докупи зошити й мапи, і, відкривши дверцята шкахівки письмового столу, нахилився аби поскладати усе те туди... Просто перед моїми очима, на купі паперів та журналів лежав футляр, який учора приніс мені незнайомець.

Я здивовано поглянув на коробку, підсвідомо розуміючи, що щось у її зовнішньому вигляді є незвичним, от тільки що – того я не знав. Якусь хвилину я мовчки розглядав футляр, а тоді простягнув руку, узяв його і витягнув з шкахівки.

Я сів на ліжко і обережно розкрив коробку. У футлярі, просто на своєму місці лежав кинджал. Золотий китайський дракон з хитрими очима та хижою посмішкою холодно дивився на мене, і, зручно вмостившись у спеціально вирізаному для нього пазу, міцно стискував у власних золотих пазурах довге лезо. І тоді я згадав усе. Я згадав як учора, остерігаючись цікавості свого допитливого брата, який міг щомиті зазирнути до моєї розчиненої кімнати, недбало кинув цей кинджал у коробку, і, поклавши коробку у шафу, прикрив її зверху паперами та журналами. Отже, сьогодні вранці Макс все ж таки був у моїй кімнаті, нишпорив по шухлядах і знайшов цей кинджал. Тому зараз кинджал лежав у своїм пазу, а коробка опинилася не під паперами а зверху.