РОЗДІЛ 2 "Холодна байдужість"

Батьківський  будинок  зустрічає  пусткою. Диявольською  порожнечею,  що оселяється  в  душі,  вбиваючи  все   живе  у  ній.  Хоча, там  давно суха  пустеля. Пустеля  ненависті,  самотності,  жорстокості.  Немає Вадима, який  любив сміятись,  побував  у всіх точках  земної кулі, був  щасливим і  безнадійно    закоханим. Ім’я  моїй  персональній  пустелі  — Інга  Шварц,  жінка,  що одним  вчинком  перетворила  нормальну  людину  на  оболонку — живу  зовні,  і  беззмістовну  всередині.

Проводжу  пальцями  по  старовинному  комоді. За  ними  тягнеться   доріжка. Скільки часу  помешкання  не  відвідувалось?   Місяць?  Два?

Три роки! 

Три роки  з  часу  смерті  матері.   Я обережно беру  припалу  пилом   раму  з  фотографією,  де  моя  ненька  сміється  щирою усмішкою.   Вона  завжди  любила гостей,  гуляння  в родинному колі.   Здається,  то  була  річниця  їхнього  шлюбу. Від слова   «шлюб» сарказм перекривлює  обличчя  гримасою  зневаги. Мій  покійний  батько  не  знав,  що таке  шлюб, як  і моя  перша   дружина. Кожний  з  них  зрадив  мене  по-своєму  цинічно і   підло.  Виривав  серце,  топтався  по ньому,  місив  брудними  черевиками.    

А  потім з’явилась  вона, і все змінилось. У    мені наче весна  прокинулась,  наче  серце  знову  забилось в  грудях,  наче  світ довкола  засіяв  всіма  барвами веселки. 

Мій  дурій  шлюб  був  фіктивним, помилковим. Та  з часом я  закохався в  дівчину,  розчинився у  ній  і  занадто  боляче  розплатися  за  слабкість.

Жінкам  не  можна  довіряти.   Особливо  тим,  які  побували  в  статусі  чиєїсь коханки. 

 Мої очі  звужуються  до  вузьких  щілинок.    Я    міцно стискаю вилиці.  І знову стаю  спокійним.   Я  придушую емоції хвилювання  і  туги,  я знову  кам’яний  м’ячик,  що   смертельною  траєкторією  преться  до  цілі.  Так,  амбіцій у мене  багато. 

— Вадиме  Олексійовичу,  все готово. Ваш  сімейний  адвокат чекає  у конторі, —  повідомляє  охоронець.

— Вона  є?

— Ні.

Звісно,  Інга   не приїде.   Твердженням убиваю  залишки  надії,  дрібний  промінчик, який сподівався її  побачити.

Три  роки  я не  цікавився  нею, жив у забутті,  наче  їв  і  пив,  проте всього того не відчував. Не відчував,  бо вона  сірим  осіннім  ранком  забрала  не  лише моє  серце,  а  й вирвала   душу.   Зникла    з ними,  поїхала  і  ні  слуху  ні  духу. Звісно,  в моєму  арсеналі наявні  різноманітні   способи  відшукування   людини, встановлення  її місце  заходження,  способу  життя,  кола  спілкування.  Однак,  я  банально  заборонив  собі   ритись  в   буденності  фіктивної  дружини.  У  кожного  є вибір, і  вона  зробила  свій. 

Затягую  у  легені  затхле повітря й  окидаю  поглядом  вітальню. Будь-який дизайнер сказав би,  що час робити  ремонт,  що занадто  зблідли  шпалери,  а  важкі  портьєри  давно  проїла  міль.  Розумом я  згідний   з  думкою.  Та спогади  не  відпускають. У цих стінах  я   бігав  маленьким,  зростав. У цих стінах я  побачив  її  і  назавжди втратив  спокій. 

Занадто  багато будинок  та  його  обстановка   важать.  Я  не схильний  з  ним попрощатись. 

— Добре, ходімо. 

Ескорт у  три автомобілі  вервечкою вишикувався   на  подвір’ї.  Вірний  охоронець   Сашко  швидко  прочиняє дверцята  середнього  позашляховика.

У салоні мене очікує   незмінний  помічник,  права  рука  — Григорій  Шаров.   Його  зморщена фізіономія  нагадує  морську свинку, що  відчайдушно  намагається  полишити територію  тісної  клітки.  Сірий,  вицвілий  Григорій  — надійний  підлеглий, батько  п’ятьох  дітей.  Інколи   мені  шкода   його дружини, бо цей  представник  трудяг  постійно  пропадає  в  офісі  за  паперами. 

— Попри   заборону я  навів  деякі  відомості  про вашу   теперішню  дружину. Не   бажаєте  поглянути? 

З  величезного  шкірного  портфеля  чоловік  повільно  дістає  блідо-жовту теку.  Я кошусь  на  неї,  мов  на світ  показали  скриньку Пандори. Ошелешено,  мовчки  дивлюсь  на  історію  її  життя.   Мимоволі  рука тягнеться до  теки  та  в  останню  мить  осмикуюсь. Ні,  нехай  залишається  як  є. 

— Даремно,  пане   Заславський.   Багато  цікавих  фактів  вдалось  з’ясувати. 

— Як   посмів  без  мого  відома?  — різко  розвертаюсь  до   співрозмовника. Сильними  пальцями  чіпляю  його  комір сорочки,  тягну  на себе. Від  несподіванки  у  заступника  волосся  стає  диби.  А я  не  здатний  контролювати емоції,  ненависть,  незрозумілу  злість.  —  Знищ негайно, і  більше  жодної  ініціативи.  Жодної, якщо  хочеш   жити  й  годувати своїх  п’ятьох дітей.

Чоловік  відсахується,  поправляє одяг  і   з  рваним  диханням  ховає  злощасні  документи якомога  далі  від  моїх  очей.

— Вибачте,  я  не думав…

— А думати слід,  бо отримуєш   за свої  мозки  гарні  гроші. 

Коли я  став   жорстоким?  Коли  перетворився  на  тирана,  що  не  знає  межі,  людських  страждань,   болю?

Відповідь  одна: сірим  ранком, коли  зрозумів,  що Інга  пішла.  О, сам самісінький у готельному  номері  я  вив  звіром,  трощив меблі,  горланив  на   персонал.   І  ледь  не  збожеволів.  З  роботою також не  заладилось.  Вигнали. Нетверезим  зацідив  у  пику  начальнику  порту.  І  що прикро — навіть команда   не  допомогла.