РОЗДІЛ 3 "Обличчям в обличчя"

Я  часто  уявляла нашу  зустріч,   проте  аж ніяк  не сподівалася  на таку.  Вадим   змінився.   До не впізнання.  Колись  у його  венах  текла сурова  вдача, яка наразі  перетворилась  у холодну  глибу  льоду, у пустелю вічної   мерзлоти.  Під  поглядом  проникливих очей  незатишно.  Вони проймають  до кісток,  вивертають  назовні  найпотаємніші страхи.  І  я  боюся  Заславського,  його зверхності  та  аури,  що підкорює  зраднице серце. Серце,  що   мовчить  у  грудях  без ознак  життя, що забилось   десь  під  ребра  і  тихесенько  там  сидить. 

Роки  тільки  прикрасили  людину,  яка  одним пальцем  зуміла  мене  переламати й  оживити,   подарувавши  нові  крила.  На ньому  світло-сірі  вузькі штани,  підперезані    шкіряним  ремінцем,  білосніжна  сорочка,  що  граційно  облягає  випуклі  м’язи  на  тренованих руках.  Туфлі  — ідеально чисті,  як  і  доглянуті  нігті  на  руках.  У нього  все  ідеальне: пропорції  обличчя,   ніс,  губи,  стрижка. А  ще чоловікові  пасує його  виправка,  виправка   людини,  яка  знає,  що таке служба  та режим.   Дивно  бачити  поруч  з ним  охорону.

Один,  другий  крок  у  глиб коридору.

Силою волі змушую  себе   зобразити  байдужість.  Я  повинна  бути сильною,  не  боятись,  не тремтіти  і  чітко  пам’ятати, якими  наслідками  грозить  зв'язок  з  колишнім  чоловіком.   Тихо ковтаю  гіркоту  і  підводжусь  на  ватні  ноги.  Схоже,  я  переоцінила свої  можливості,  погоджуючись  на  поїздку  і  нову  зустріч.  Даремно.  Даремно послухалась  маму. 

— Привіт!  — сухо  вітається.  Рукою  демонстративно  показує  на  прочинені  двері  у  кабінет  юриста,  — Ласкаво  прошу  на  виконання  останньої  волі  мого  покійного  батька. 

«І твого колишнього коханця»,  – світиться продовження  в його  очах.  Пекуче,  жорстоке,  принизливе.  Так,  колись  давно  я  була  коханкою його  батька. Колись  давно  ти мстився  мені,  краяв  душу  на частинки,   робив  глибокі  рани  своїми вчинками.  А  потім  подарував щастя,  змусив  закохатись, вчиняти  помилку  за  помилкою.  І  зараз  так  дорого я сплачую за  необачні  почуття, яким  піддалась  три  роки  тому. 

— Я  не  за  цим  приїхала. 

Вдивляюся  у   темні  вирви  очей.  Інстинктивно  руки  стискаються   в кулаки,  бо  мить  —  і  потону  в  них. Складно  змусити  розум  не  генерувати  спогади,  не  вбивати  згадками  про щасливий місяць   на  березі  бурхливого осіннього  моря. 

 Вадим   багатозначно   кривить  нижню  губу  і  вкладає    долоні  в  кишені  штанів.  Якась  дика  зневага  мелькає  в  погляді,  коли  відверто,  без  сорому,  з явним  натяком, оглядає  нове  у  яскраву  квіточку   плаття. Знаю,  моїм  світлим, вигорілим   під  палючим  сонцем,  локонам  пасує  білий колір.   І сукня  гарна,  в  коліна,  з   рукавами-ліхтариками,  моя  найкраща. 

— Продовжуй. 

Як господар  наказує  рабові,  так і він вимагає  зневажливим  голосом. Заславський  однозначно ненавидить і  в його  серці  немає  палких  зізнань,  з якими починались  наші  дні  й  закінчувались  ночі.   Я   ловлю  цю  зневагу  у  кам’яній  незворушності,  в  холодних  рисах  міцно  тиснених   вилиць. 

— Найперше, я  хочу,  аби  ти  знав:   мені  нічого  не відомо  про  спадок  Олексія.   Більше, я  одразу  відмовлюсь  від  всього. 

— Звідки геройська  впевненість,  що батько заповів тобі гроші? Що ти  можеш претендувати  на них?

— Я… я не претендую…Думаю,  справитесь  без  моєї  участі. 

Безглузда, дурнувата  ідея  пхатись  через всю країну стає  найбільшою   поразкою  у  моєму  житті. Заславський випалює в  обличчя:

— Але  ж  ти  приїхала!   Не змушуй  адвоката  чекати. 

Він  знову  рукою  показує  на  вхід.  Добре, але я все  одно  скажу  про ціль  візиту.

А зараз  повинна  пройти   повз  його  широкі  груди,   його  зверхність,  під  його  вбивчим  поглядом.  Зробивши  глибокий вдих,  проскакую  мимо чоловіка,  проте  дужа  рука обхоплює  вище  ліктя.  Серце  тікає в  п’яти,  застигає  там,  безсовісно зраджує.  Вадим  не говорить  ні слово.  Просто  дивиться  і  в тих  чорних очах  кипить  злоба. Якби  міг — спопелив  з  кістками.   Зніяковіння  бере мене  у  полон. Його  ненависть  не  обґрунтована.   Це він  винен,  що я   втекла,  він і   його  друг.

Чуров…

Біль хапає  спазмами  горло і  бідолашним  легеням  бракне повітря.

 Нам  жилось  добре. Пекло,  яке вдалось  пережити  на  мисі,  замінилось  раєм  у  його  теплих  обіймах.  Вадим  відкрився  з  протилежної сторони. Замість  неприступності,  залізної  витримки й  владності  я  побачила  зовсім іншого  чоловіка — турботливого,  ніжного,  терплячого  і  щасливого. Він  дозволив  нам  насолоджуватись  щастям і  я  мов  сліп  котеня,  приймала  даровану  ним  радість  за чисту  монету. 

Втікши з полону, ми  з Вадимом  переїхали  в  інше  портове містечко.  Чоловік  відмовився йти в  рейс,  хотів  побути  зі мною,  адже ми тільки  почали  пізнавати  один   одного.   Заславський  винайняв  номер люкс  у  фешенебельному  готелі.   Він  звик  жити  на  березі  дорого,   красиво,  оточуючи  себе  виключно  ексклюзивними речами.  З  нашого  вікна  відкривався  безкраїй  краєвид на  нескінченну   смугу  синьої  гладі,  де-не-де прорізаної  білосніжними  кораблями.  Зі сходом сонця, вибравшись з коханих  обіймів,  я  роздивлялась  свою  мрію.