РОЗДІЛ 4 "Наївна спроба"

Монотонний  голос   адвоката  назавжди  оселяється  у  скронях, вистукує  там,   витанцьовує  румбу.  Єдине  моє  бажання  — закрити  вуха  руками  і  не  відкривати,  поки  безглуздя  не   закінчиться. 

Схоже, старий Заславський  вирішив  дістати  мене  з того світу.  Якоїсь  миті  я  навіть відчула його грубі  пальці  на  плечі. 

— Тож  тепер ви, пані  Інго,  власниця  величезного маєтку  у  центрі столиці  та  кругленької  з  шістьма  нулями  суми  у  швейцарському банку.  Вітаю! 

Адвокат   простягає  крихітну,  схожу  на  дитячу,  пухку  руку.

— Роз’ясніть,  будь ласка,  ще раз,  — не зважаючи  на  жест  привітання,  прошу  незнайомця. 

— Коли  пан Олексій складав  заповіт,   відгукувався  про вас  виключно   хорошими словами.  На момент складання  він  перебував  у  доброму  настрої, свої вчинки  контролював, і   справді  чинив на  власний  розсуд.  А тепер стосовно вас,  пане Вадиме. На  ваше ім’я  також відкрито  рахунок,  але  отримаєте  до нього доступ  після  народження   сина.

— Що?  Ви  з  глузду   з’їхали?  — Заславський  зривається  на довгі  ноги,  які навіть  трішки  роблять  чоловіка схожим на  боцюна. — Якого  у  біса  народження? Не  потрібні  мені   гроші,  його  подачка  з  пекла і  він самий.  Зрадник!  Лицемір! 

Я  перехоплюю його зір  і    безнадійно  потухаю.   Вадим  готовий  вбити. 

— Мені  також  не потрібні  заощадження покійного,  — поспішаю  запевнити  присутніх.   — Я  нормально  заробляю  і  маю свою справу.

Останні слова  адресовані Вадиму.  Нехай чує,   що я  давно   не маленька,   беззахисна   дівчинка,  залежна  від його утримання. А  доросла,  самодостатня,  здатна  приймати вагомі  рішення  жінка. Жінка,  якою  мене  виплекала   доля,  даючи  один  ляпас  за іншим.    

— Рішення   померлого  не  обговорюється  на  даному  етапі.  Пропоную  заспокоїтись. 

Вадим  видихає  і  вмить  змінюється. З  вибухового феєрверка  перетворюється  на  холодну  брилу  сталі.  Він  знову  повністю  контролює  силу  волі,  думки  і  пориви. Холоднокровний,  здатний  на  кілька  кроків  наперед  розіграти  свою  партію. 

— Всі  схвильовані раптовою  смертю  Олексія,   тож  не варто   впадати  в  крайнощі, — продовжує  юрист. — Зараз Ніна принесе  кави,  й ми  розглянемо  можливі  варіанти  поділу спадщини. 

Лагідний  тон  чоловіка  трішки  вгамовує  емоційний  сплеск  в  присутності  Вадима. Мимоволі  обтягаю  поли  сукні.  У  горлі пече  та страшенно   хочеться  пити. 

— Я відмовляюсь  від  своєї долі  на  користь… Вадима. 

Ім’я  чоловіка  дається  з  особливою складністю.  Колись я  смакувала  кожнісінькою   буквою у ньому,  викрикувала  й  обожнювала.

— Не проблема, — стенає   плечима  адвокат. — Дотримаємось   вимог  закону  і  зовсім скоро все  залишиться  позаду. 

Наші  погляди  з  Вадимом  перетинаються. Ми  наче  змагаємось,  хто  кого  переможе у  грі в  одні  ворота.   У  двері  нечутно стукають, і  на  порозі з’являється секретарка  з   тацею  в  руках. Вистукуючи  височенними  підборами,  навпроти   кожного  залишає   м’ятний  чай.  Тремтячими  пальцями беру  гарячу  чашку,  вуста  обпікає   вогнем й  на очі  виступають  сльози.   Я  робитиму   що завгодно,  аби  відверни погляд від коханого. 

 Хвилин   десять  панує  урочиста  тиша, інколи  прорізана   шурхотінням  паперів,  які  перекладає  юрист. 

Нарешті  він  починає  виголошувати промову,  переповнену  юридичними  термінами. З  того   я  мало  що  розумію,  але  перепитувати  соромно  та  незручно. Ліпше  потім  звернусь   за  додатковою  консультацією.

— А у  вашому  випадку, Вадиме Олексійовичу,   гроші  зможете отримати  лише  після  народження  вашого сина. 

Заславський  демонстративно   хмикає:

— Я  найближчим  часом  не  збираюсь  записуватись  у  ряди  татусів. 

— Розумію,   але   хлопчика…

Під вбивчим  поглядом  мого  колишнього адвокат  нітиться  і  ковтає  фразу.  Слова  залишаються  завішеними у  повітрі.   Я вирішую,  що  час  закінчувати  балаган  і  перейти  до  головного.  Зібравши силу  волі в кулак,  вимовляю  твердим тоном:

— Якщо все  вирішено, Вадиме,  ми могли б  поговорити  наодинці.  Я  постараюсь  швидко  впоратись.

Очі  чоловіка  переповзають  з  мого  обличчя   в  область  декольте. Мої слова  трактує   зовсім  в  іншому  річищі  й  здивовано  зводить  брову:

— Так  одразу? Після  трьох  років  цілковитої мовчанки ти   готова  швидко  впоратись? 

Покриваюсь  густою червоною  фарбою. Соромно,  що стороння  людина стає  свідком  нашого  конфлікту  і  з’ясування   стосунків.  Останній  поспішає  втрутитись: 

— Не смію  вас  затримувати.  Про нову  дату  та  час  наступної  зустрічі   мій секретар  повідомить  особисто.  Гарного дня!

Я першою  зіскакую  на  ноги.  Ось  вибіжу  з  приміщення і  на  порозі  зупиню Заславського. Я  змушу чоловіка  вислухати  й  дати  мені  офіційне  розлучення.   Я  раз  і  назавжди  зникну  з його   повного  подіями  життя. 

Вадим  затримується  в  кабінеті. Під  будівлею  контори  чекаю  на чоловіка  доволі  довго. Я встигаю  намотати  десяток  кіл,  поки  нарешті  він  виходить.  На  обличчі  жодної емоції,  тільки  невимовна  впевненість.