РОЗДІЛ 7 "Вечір для двох"

Пізно увечері  я  повертаюсь  додому. Втоплений  і  розбитий. Якби  хтось  запитав,   чого  бажаю  на  цей  момент,  я  б сміливо  відповів:   відмотати час  назад  і   в  день свого  одруження  з Інгою Шварц  сказати  слово  «ні».

— Добрий  вечір,  за  вашої відсутності  жодної  надзвичайної  події  не сталось,  — доповідає  охоронець, якого  виставив  для  безпеки.  Протягом  останнього року  навколо мене  постійно  надійні  люди, без супроводу  я  ніде  не показуюсь. 

— Інга виходила  гуляти?    

— Так,  і  давно повернулась.

Я  кидаю  побіжний  погляд  на  величезний  будинок,  що звик  стояти  пусткою.  У  вікні  дружини  помічаю  світло.    Можливо,  годину  тому  я   б зрадів  побаченому.   Та  звістка  про  її співмешканця   колючим   клубком  вражає  чоловіче  самолюбство.  Дивлюсь  на  букет в  руці. Ідіот,  навіщо  припхався   з віником  до  дівчини,  яка   ніколи  тебе  не  кохала  і  для  якої  ти  зі  своїми  почуттями  — порожнє місце, або  чергова  сходинка  в  житті?

Спересердя  жбурляю квіти  в  урну  для  сміття.    Прозора  обгортка  мнеться,  відзиваючись  у серці  ниттям. 

 Я шкодую  про  пропозицію  залишатись  в  одному  будинку,  але  пасувати   не  збираюсь.  Не в   правилах  Вадима Заславського   ховати  голову  у  пісок  при  найпершій  перешкоді.    Я  змушу кохану страждати  і  відчувати мій  біль. Все-таки три  роки  тому  вона  дременула,  попросивши  у скромній  записці  дати спокій  та  ніколи  не  шукати  зустрічі. 

Я  змушу своє серце  ожити  й  ненавидіти її.   Колися  я відродився  з  попелу,  Чуров   допоміг.  А  зараз сам  справлюсь,  тому  що  за  плечима   ховається  гіркий  досвід  і бажання встановити справедливість.

Твердим  кроком   переступаю  поріг. Носа  приємно   торкається  аромат  свіжої  домашньої їжі. Він ледь відчутний,  але  достатній   для  того,  щоб  нагадати  про звірячий   апетит,  нагуляний  складним  днем. 

З  величезної столової    показується  голова  економки,  що   обслуговує  мій   будинок  і  приїхала  на  прохання   доглянуть  родинне  гніздо. Про себе відмічаю чистоту  повітря і  відсутність  пилу  на  предметах  інтер’єру.    — — Вітаю,  Вадиме Олексійовичу.   Ви сьогодні  пізно.  Я  набралась сміливості  й  запропонувала  вашій  знайомі  повечеряти  наодинці,  та  дівчина  категорично  відмовилась,  — заливається  соловейком,  відчуваючи   провину  за  недолугу  ініціативу. 

—  Подавай   на стіл  та  гукни Інгу.  Попередьте,  що  ваш  роботодавець  не  приймає відмови.   Я  вийду  через  двадцять  хвилин. 

Робітниця  киває  головою,  та,  розпізнавши мій  кепський настрій,  швидко  кидається  виконувати вимогу. 

З  вітальні  я  одразу  відправляюсь  в  душ,  змивати  залишки  втоми.  Для  вечері  з  Інгою,  а  у спільній  вечері  я  впевнений  на   всі сто  відсотків,   обираю  сині  джинси  та   тонку   сорочку,  білу.  Недбало й  до чортиків  повільно  застібаю  ґудзики й  закочую  рукава. Мабуть,  у  цю  мить схожий  на  маніяка,  який  ретельно готується  до зустрічі  з  жертвою.   Колишня   для  мене   наче  наркотик. Від ранку  тільки й  про  неї думаю. І  не важливо,  хороші  думки  чи  погані,  але всі  навколо  її  персони. 

Спускаюсь  у  широку,  простору  столову,  де    яскраве світло   до  болю  сліпить  очі.   Хатня  робітниця  метушиться  біля столу,  додаючи  останніх  штрихів.  Гарно.  Дійсно  гарно  сервіровано  й  приємно  пахне  чимось  смачненьким.

Поглядом окидаю  кімнату, після  чого  дивлюсь  на  годинник.  Запізнюється або  зумисне  дратує.  З  неприхованим  роздратуванням  звертаюсь  до жінки:

— Ви  передали Інзі  мої слова?

— Передала,  — несподівано  роздається  за  спиною голос  дружини — голос  лагідний,  тихий,  але сповнений  бунтарства. Дівчині  доводиться  докладати максимум   зусиль,  аби   триматися впевнено. Хмикаю. Вона —   овечка,  яка  йде   на   жертовник. 

Із саркастичною усмішкою   озираюся…

І  застигаю,  мов  підліток  із  широко   розплющеними очима. 

Перед мною  королева…  Де ділось   дешевеньке  платтячко   з чудернацькими  рукавами,   що  більше схожі  на   крила  обідраного  птаха?  Де  засмучений  і  переляканий вираз   обличчя?  Де розтріпане  неслухняне волосся,  від якого я  колись   божеволів…

Мабуть, і  зараз  дурію,  тому  що мимоволі  роблю  крок  назустріч. Інга стоїть  на височенних  підборах,  в  ультракороткій  сукні  ніжного  кремового  відтінку,  по низу   прикрашеній  дрібним  камінням,    з красивим  макіяжем  на  порцеляновому  личку. Дівчина  випереджає  мене,  та  пройшовши повз,  сама  відсуває стілець,  граційно  опускається  на  нього. 

Тонкі пальчики поправляють столове  наряддя. 

— Маєш гарний  вигляд,  —  промовляю  вслід  дружині.   Я  також  сідаю  за стіл,  якраз  навпроти  гості.   Між   нами добрячих  півтора  метра, але  ніс  встигає  спіймати   запах  важких  жіночих  парфумів.  Аромат  новий,  не  Інги. І  він  зовсім  не пасує  цьому  тендітному,  витонченому створінню  з   величезними  локонами  на  плечах. 

— Ти теж нічого,  — дарує  у  відповідь  широку  усмішку, у  кутиках  якої  ховається  презирство.

До  чого зміни? Нова  гра?  Чи  бажання відновити  зруйновані  мости?  Дружина  дякує  хатній  робітниці   за  роботу  та  обіцяє,  що  далі  ми справимось  самі.  Наче  справжня  господиня будинку  наказує  прислузі. Цікавість  бере гору  над  моїм  здоровим  глуздом, тому  наповнюю  келих дівчини. Вино червоною рікою   огортає    кришталеві  бортики,  у  ньому відбивається  громіздка  люстра  і  мов  увесь  світ вмістився  в  крихітній  посудині.