Глава 4 (4) від 20.06

Несправедливість становища молодших нащадків заграла новими фарбами. У той час як вони ризикують здоров'ям на кордонах королівства, їх старші брати в задоволенні та комфорті обирають собі наречених, беруть участь у світському житті і взагалі почуваються абсолютно вільно. Ситуація аж надто нагадує деякі моменти, поширені певний час у європейських країнах, коли спадкоємець отримував усе, а інші брати залишалися ні з чим і змушені були йти або у священики, або пов'язувати життя з військовою кар'єрою. Ох уже ці майоратні володіння.

Що вже казати про те, що жінка взагалі не мала права на спадкування, і коли у чоловіка народжувалися лише дівчатка, то майно переходило до його найближчого родича по чоловічій лінії, а дочок, якщо щось траплялося з батьком, могли вигнати з дому нові власники. Джейн Остін чудово описала у своїх книгах всю несправедливість такого стану речей.

Але все-таки... Чому Ястридж раптом передумав їхати? Він не схожий на людину (вірніше, дракона), схильну піддаватися моменту. Хм-м-м, цікаво. Що ж, одним учасником менше, одним більше, головного болю і так буде предостатньо, а так хоч хтось більш-менш знайомий серед наречених. Не кажучи вже про те, що Таль не залишила надій спробувати розговорити барона і таки випитати щось про спадкоємця престолу. Дуже цікавою і неординарною особистістю був проклятий принц.

– Кожен заслуговує на щастя в житті, – нейтрально відгукнулася дівчина. – І ви, звичайно, не виняток. Тим паче саме вашим військовим заслугам ми зобов'язані миру, що настав. Тому зі свого боку я, зрозуміло, зроблю все, що в моїх силах, щоб допомогти вам його знайти.

Погляд чоловіка на мить змінився. Всього на долю секунди очі з вертикальними зіницями заблищали і набули зовсім звіриних обрисів, хоча майже відразу повернулися у вихідний стан.

– Дуже радий це чути, – він подався трохи вперед, схопив Тальяну за руку і приклався до неї губами. – Нас, ветеранів війни, вважають майже неосвіченими дикунами. Думаю, багато хто з наречених схильний піддатися подібним забобонам. Але повірте, ми зовсім не грубі дурні з глибинки.

– Чому ви кажете це мені? – від подібного поводження дівчина мимоволі занервувала і спробувала забрати руку, але чоловік утримав.

– Якщо ви повірите, то можете донести це і до інших, – сказав він, і тільки після цього випустив її долоню.

– Я... Гадаю, я вам вірю. А зараз вибачте, мені треба йти зустрічати наречених, на мене чекають... – промовила вона, відступаючи.

– Тоді йдіть, леро Діманж. Покажіть майбутнім обраницям, хто тут найкраща наречена, – на його губах знову заграла усмішка.

Ну навіщо він по хворому, га?