РОЗДІЛ 2

Вона чекала його на зупинці і гадала, що на цей раз їй вдасться йому пояснити, в грубій формі (якщо доведеться), що вона – не його і ніколи не буде. Коли вони познайомилися, Ганна хотіла здійснити над собою суїцид, і лише дякуючи міцним рукам молодого міліціонера, котрого визвали на виклик її бабусі-сусідки, котрі на той момент сиділи на лавці і белькотіли про щось не зрозуміле, вона би зараз була коло мами, або ледь жива на інвалідній колясці. Після того, Ганна та Тарас, гуляли по Пагорбу Слави і вона відчувала спершу спокій та гармонію. Але вона не бачила у не надто привабливому хлопцеві свою другу половинку. І Ганна його любила… дуже сильно…, але як друга. Найкращого. Їй здавалося, сказати слова, які можуть просто відігнати від неї, надто просто, але вона боялася втратити з ним зв`язок, тим самим розбивши серце, котре і справді її кохало і кохає. Колись Ганна казала йому про те, що може його покохати лишень з жалю до нього, але такі стосунки для неї не будуть нічого значити. Але він від цієї ідеї відмовився і зник на два роки. Ганна узагалі боялася розмовляти, не те що знайомитися, з чужими. А коли Тарас до неї повернувся, дружні стосунки знову, за ініціативи Тараса, почали поступово тихо переростати в щось більше. Так здавалося виключно йому. Для неї він був і буде залишатися назавжди. Сьогодні вона має поставити всі крапки над «і». Тарас зателефонував двадцять хвилин тому і попросив з ним зустрітися. Голос його був звичайним, як і завжди, але були якісь нотки чогось більшого. Запинання. То була не радість, а радше щось подібне до побоювання. Вона не хотіла виходити, але зламалася, коли він сказав, що це питання життя та смерті.

Коли машина під`їхала, Ганна залізла в салон і поглянула на переляканого Тараса, який сидів на місці і мовчав, похитуючись вперед-назад, час-від-часу кусаючи губи. Ганна не могла його впізнати. Щось мало трапитися надто жахливе, щоби він себе так вів. Ганна розгубилася і, щоб почути хоч слово з його вуст, легко взялася за кучеряву голову і поклала собі на плече. Коли стан Тараса покращився, Ганна його не відпустила. Все ще тримала. Обіймала, проводячи долонею кучері хлопця, по шиї, відчуваючи одне лише тепло, котре вона відчувала тільки з ним. Вона не хотіла засмучувати Тараса сьогодні, тому зробила це знову – забула про те, що хотіла йому пояснити,

(Всі крапки над «і»)

що ніколи з ним не буде. Розповісти все, що накопилося лише за останній рік.

(Всі крапки над «і»)

Власність. Саме так вона описувала у своїх щоденниках почуття Тараса до неї, хоча й ніколи не назвала його домінантом.

– Тарасе, що трапилося?

Її голос був мовби повітря – тонкий і привабливий. В такому оксамитовому та чистому голосі можна було втонути, ба більше, хотілось. Певне саме за це Тарас її і покохав.

Хлопець розірвав обійми і поглянув у дзеркало заднього вигляду. Перевіряв чи в нього не зіпсувалася зачіска.

– В мене до тебе буде прохання.

– Яке?

– Тримати в секреті те, що скажу, тому що за це мене можуть вигнати з роботи.

Дівчина кивнула і Тарас завів мотор.

Їй можна було довірити все.

І життя також.

– Коротше, в нас з`явився маніяк-убивця. Сьогодні він убив двоє жертв в нашім районі. Мені довелося завести напарника додому, тому я трохи запізнився.

– От чорт!

– Так ось і я про те.

– Хто ці жертви. Я їх знаю?

– Одна – молода вчителька англійської мови в ЗОШ№1 на ім`я Христина. Інший – її наречений. Його звали Тоха.

Вона похитала головою.

– Я хочу, щоби ти дуже себе берегла і не виходила з дому ввечері.

– Гаразд!

– Може вип`ємо кави? Тут не далеко є одна недорога кав`ярня?

– Не проти!

Вони їхали дорогами ранкового міста, слухаючи лишень гудіння мотору та групу Пінк Флойд на авто магнітолі, котру можна було знайти лише на барахолці, або у друзів. Хоча це було колись. Колись так все і рішалося. Тарас дивився на неї, а вона спостерігала за будинками, що зникали при з`їзді з горки, з Кооперативного Коледжу аж до кінопалацу «Україна». Вони проїжджали це місце і вона, тихенько витанцьовуючи, показала в бік пам`ятника Шевченка.

– Дивись, – каже, – в такий день, Шевченко виглядає веселим.

Хрускіт в машині.

Він спокійно перевів погляд на Шевченка, потім на Ганну, а тоді коротко мовив:

– Так. Я теж так думаю.

– До речі, ти знав, що тут колись стояв інший пам`ятник. Для Леніна.

Тарас всміхнувся і зняв сонцезахисні окуляри.

– Чому ти смієшся? – запитала вона, відчуваючи, що це щось не надто важливе.

– Ганно, я в Рівному народився, тому я знаю, що тут був замість генія, – він тихо кашлянув, – чоловік, котрий показував своєю рукою де найближчий гастроном.

Так, дійсно, Тарас народився у Рівному 21 жовтня 1968 році, який в своєму дуже комфортному дитинстві читав вірші Василя Стуса, котрі привили хлопчину любити поезію та прозу класиків.

"За обрієм обрій, за далями далі, -
допоки напруглий не вигасне день, —
погребли тополі в глибокій печалі
своїх калинових, вишневих пісень,
бо вже ослонився безокрай чужинний,
і гнеться в жалобі кривавий розмай.
Прощай, Україно, моя Україно, чужа
Україно, навіки прощай!"