Не торкайся мене!

Частина 10

Евеліна

Я бачила такі місця лише на картинках, не думала, що недалеко від мого міста є таке чудове місце, де можна побачити таку красу. Це був високий пагорб, де відкривався вид на наше місто, все у вогнях, там вирувало життя, миготіли фари машин, нічні стовпи освітлювали дороги, вулиці, в багатоповерхівках світилось світло і це все я бачила, як на долоні.

-Я часто сюди приїжджаю, коли хочеться побути одному.-зізнався Антон і я перевела погляд на нього, він стояв трішки позаду, ховаючи руки в кишені.-Тут дуже добре думається, можна заспокоїтись, коли мені було дуже кепсько, я приїжджав сюди і просто кричав у все горло.-я недовірливо на нього глянула, він виглядає дуже спокійним і важко уявити, що він тут кричить.-Я серйозно. Ти можеш спробувати.

-Ні, обійдусь.-відмовилась я, ще чого не хватало, кричати на якомусь пагорбі, тоді мене точно можна буде в психушку відправити.

Я обійняла себе руками, тому що в тонкій курточці було вже досить холодно, знову поглянула на місто і здригнулась від того, що на плечі мені впав плед, обернулась, Антон стояв на безпечній відстані від мене і тримав у руках чай.

-Потрібно випити чай, щоб трішки загрітись.-сказав він і простягнув мені стаканчик з теплим чаєм. Я акуратно простягнула руку і завмерла в декількох сантиметрах. Боялась.

-Ти… можеш поставити чай на землю, а я його візьму?-запитала невпенено, але Антон нічого не сказав, лише зробив так, як я йому сказала.

-Давай присядемо.-він пішов трохи далі і сів прямо на землю.-Знаєш, нікому цього не розповідав, і взагалі, ти першу, кому я показав це місце.-я сіла теж на землю.

-Як ти знайшов це місце?-запитала його, адже мені було дуже цікаво.

-Насправді, якось взагалі несподівано. Я тоді цілу ніч катався на мотоциклі, чомусь мене зацікавила сюди дорога і я поїхав по ній, аж поки не опинився тут. Я тоді на цьому місці голос зірвав, так кричав, не міг говорити більше тижня.-я засміялась, але одразу ж заховала посмішку.

-Чому ти кричав?-поцікавилась.

-Моя мама померла.

-Оу, вибач. Я не знала.-у мене сльози одразу ж накотились і захотілось плакати, згадалась і моя мама.

-Нічого, ти ж не могла цього знати. Це сталось давно, зараз не так сильно болить. Вона хворіла, у неї був рак, вона лікувалась деякий час, а тоді перестала. Мені з батьком не зізналась. Ми дізналися про це, коли було вже надто пізно.-він опустив погляд, мені було важко слухати його історію, адже я, як ніхто інший знаю, як це, втратити маму.

-Вона на небі тобою пишається.-стараюсь його підтримати хоча б словами.

-Дуже на це сподіваюсь.-він відпив трохи чаю і поглянув на мене, у нього в очах були сльози, я помітила це.

-У мене теж мама померла.-кажу тихо, тому що досі важко про це говорити.-Вона була чудовою, любила мене і завжди-завжди підтримувала.

-Що з нею трапилось?-запитав невпевнено чоловік.

Згадувати ті страшні дні взагалі не хотілось, але я розуміла, що мені потрібно виговоритись, бо просто зійду з розуму згадуючи це і картаючи, що нічого не змогла зробити.

-Вона теж хворіла, правда я не знаю чим. Батько забороняв викликати швидку, або лікаря, казав, що грошей у нього немає, а сам кожного дня приходив п’яним, від чого мамі робилось ще гірше. Вона згасала на очах. Просто, в один день є людина, а наступного дня її вже немає, залишаються лише спогади. В останній день я сиділа біля мами і плакала, тому що розуміла, що вона не викарапкається з цього становища. Не могла більше її такою бачити, викликала швидку, маму забрали, та врятувати не вдалось. Як ти і казав, було занадто пізно. Тільки перед смертю я дала мамі обіцянку, що буду щасливою…-я видихнула і поглянула на зорі.-Ось тільки, поки що, не вдається виконати свою обіцянку.

-Наші історії чимось схожі.-поки я розповідала, навіть не замітила, що Антон підсунувся до мене ближче, він був недалеко, але не робив спроби доторкнутись до мене.

-Не впевнена.-заперечую я.-В той самий день, коли мама померла, батько мене побив, та так сильно, що я навіть пропустила похорони. На мені живого місця не було.

-За що?

-За те, що викликала швидку і йому прийшлось оплачувати якісь там послуги в лікарні.-все ж таки не стрималась і почала гірко плакати і розповідати далі.-Він бив мене ледь не щодня, тоді це все рідшало, але все ж. Після маминої смерті я 2 місяці не ходила в школу, бо була вся в синцях. Коли ж трохи підросла, він робив це рідко, але майже кожного тижня. Приводив своїх друзів, які могли мене мацати при ньому ж, він не заперечував. Одного разу, його друг ледь не згвалтував мене, а коли я його вдарила в пах, батько мене так відлупцював, що ребра поламав, це я вже пізніше дізналась. Напевне з того часу я й почала боятись дотиків буквально усіх, інколи навіть боялась сама до себе доторкнутись.-я плакала і розповідала це все. Антон мене слухав і я бачила в його погляді багато емоцій.

-Еля…я хочу тебе обійняти. Дуже.-він підсунувся ближче і вже простягнув руку, але я швидко стрибнула на ноги.

-Ні. Я не можу. Боюсь, хоч і знаю, що не варто.

-Хочеш, покричи, тобі стане легше.-він теж підвівся і встав навпроти. Я недовірливо на нього дивилась, а він просто почав кричати.

Голосно і мені стало дуже боляче за ті всі моменти у моєму житті. Не втрималась і закричала так голосно, як тільки могла. Я викрикувала всі страшні ситуації, всю біль, образу, ненависть. Сльози котились по моїх щоках, а я кричала і мені дійсно ставало легше.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше