( Не) твій спадкоємець

1 розділ

Липень

Уляна

На вулиці ллє, немов з відра, а я ніби шкірою відчуваю, який холодний цей раптовий літній червневий дощ. І на душі в цю мить гірко та прохолодно.

Навіжений вітер нещадний до дерев,  безжалісно зриває зелене листя та жбурляє його на землю. Чомусь уявляю себе отим невеличким листочком, котрий пролетів біля мого вікна і впав на клумбі. Сильні потоки води навіть не встигають всотуватися землею, тому утворюють невеликі калюжі. В подібній плавав самотній листочок, навіть не намагаючись дістатися умовного берега.

Я відчуваю палке бажання вибігти на вулицю та врятувати його. Схопити руками, зігріти та запевнити, що все буде добре. Наївна. Для нього вже нічого не буде добре. А для мене?

Я зосереджую погляд на стосі паперу, котрий лежить на підвіконні. Випадково знайшла ці документи у сейфі чоловіка, бо вони лежали на самому дні, під великою кількістю папок з паперами. Прочитавши уважно інформацію, викладену на білих аркушах, відчула одночасно і полегшення, і знесилення.

У двері наполегливо хтось дзвонить. Ніби нікого не чекала. Чи забула? Моя голова геть не працює останнім часом. Особливо коли пішла у відпустку раніше запланованої дати. Та директорка ліцею, бачачи мій стан, самостійно організувала мені відпочинок. Радила поїхати на море і там провештатись цілий місяць. Ця ідея мені дуже сподобалась, але перегоріло через декілька днів. Я була знесилена. І емоційно, і фізично.

Дзвінок знову пролунав на весь дім, а я здригнулася, продовжуючи стояти біля вікна та обіймати себе за плечі руками. Знову замислилась. Не час, за вікном ллє так сильно, що мій неочікуваний гість можливо змок до нитки, якщо не мав парасольки.

Біжу до дверей, уважно дивлюсь під ноги, щоб не зачепитися за килим. Дуже часто неуважна, вже декілька разів падала і набивала синці. Відчиняю двері і ледь не падаю з місця від потоку повітря, котре жене у будинок вітер.

- Уляно, мене ледь з парасолем не віднесло в небо. Ти спиш? Я ж тобі писала, що приїду.

Я рукам торкаюсь до карманів кофти і розумію, що мобільного в мене немає. Мабуть знову забула на дивані. Там на самотині й лежить з вимкненим звуком.

- Мій телефон відпочиває, - усміхаюсь ледь-ледь і йду до вікна, щоб забрати папери, котрі й досі ніби обпікають мою шкіру. - Ти здуріла сідати за кермо під час такої зливи?

Я неочікувано починаю злитися на подругу. Навіжена дівка, котра не думає про те, що під час такої негоди статись може все, що завгодно.

- Дівчинко моя, не нервуй. Я була неподалік. Мені що додому повертатися, що до тебе їхати. Але до тебе ближче. На сусідній вулиці отримала замовлення на оформлення внутрішнього двора, тому за спілкуванням не одразу зрозуміла, що ліниві хмарки перетворились на суцільне виверження. Я ж тобі писала п'ять хвилин тому, перевір.

Я бачу очі Ані і розумію, що не обманює. А я ніби злий пес вчепилася в неї і не відпускаю.

- Вибач, ти правильно вчинила, до центру їхати небезпечно. В моєму саду декілька гілок зірвало. Навіть страшно уявити, що відбувається на вулицях міста.

- Скоріш за все, судячи з вашої дороги, у центрі всі пливуть.

- Довго ж спека нас тримала, а тепер маємо насолодитися зливою. Природа невдоволена нашими примхами.

Сідаю на диван і тяжко видихаю. Аня активно хазяйнує на кухні. Вона завжди така, її запрошувати не треба сто разів. Активістка та буря-вітер.

- Ти стовідсотково нічого не їла. У тебе навіть каструлі пусті, а на полицях холодильника гуляє вітер. Тут навіть миша повіситись не захоче. Уляно, ти мене дістала. Ти скоро перетворишся на скелет. У тебе навіть яєць немає.

Вона залітає у вітальню, тримаючи рушника в руці.

- Ти що сьогодні їла?! І не дивись на мене таким зацькованим поглядом. Говори!

Я відчуваю сором перед Анею. А рука мимоволі тягнеться під невеличку подушку, пальці хапають коробку цукерок і витягують її на волю.

- Не нудить? Хоча по тобі не скажеш. Зрозуміло, рівень кортизолу перевищений, але добре, що хоч щось з'їла. Тоді приготую макарони. Вони у тебе стовідсотково десь лежать.

- Аню, нащо ти переймаєшся?

- А мені дивитись спокійно й далі, як ти себе вбиваєш? Загинув чоловік, так сталося, то ти чого маєш померти? Життя триває. Досить нудити світом, краще починай виповзати зі своєї печери. Соціалізуйся. А головне, зачекай ще два тижні, я владнаю всі справи з клієнтами та обов'язково придбаю нам квитки до Туреччини. Уявляєш нас біля басейну? Та ми там будемо зірками.

- Твій оптимізм запалює.

Я поступово ніби розправляю крила, коли спілкуюсь з подругою. Вона мене надихає останніми роками.

Хоча всі роки студентства ми сяяли немов дві зіроньки. Та за час свого заміжжя я якось зламалась, особливо за останні роки. Тепер мені випадає шанс стати сильнішою, незалежною від когось. Я обираю шлях позитиву, бо плакати ночам в подушку мені набридло. І на це є серйозні причини. Часом хочеться послати все до дідька, зібрати мінімум речей та поїхати світ за очі . Навіть не знаю, що тут і досі мене тримає.

А втім… я подумаю про цю ідею зранку, на свіжу голову і спробую кардинально змінити своє життя. Та й є причина. Папери, які зараз стискаю пальцями, палять до болю шкіру. Дивно. Як папір, на якому написані рядки слів та речень, може спричинити такий дискомфорт. Дурна. Вміст цих документів не дає тобі тверезо мислити.

- Уляно, та що сталося?! На тобі немає обличчя. Тобі щось стало відомо, якісь подробиці про смерть чоловіка?!

Цей нюанс мене хвилює найменше, бо я не слідчий, щоб щось тямити у розслідуванні. Мені вистачило нервів першого тижня після того, як чоловіка знайшли вбитим у готельному номері поруч з якоюсь дівкою. Саме мене намагалися звинуватити у вбивстві чоловіка. Та не вийшло, докази були занадто промовистими.

- Слідчий нічого не розповідає останнім часом. Мені навіть здається, що все зайшло у глухий кут, а його це нервує.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше