5 (Ліс)

- Може поясниш, чому всю інформацію я дізнаюся від своєї подруги Соні, а не особисто від тебе? - перше, що сказала я, коли подзвонив тато. - І не треба казати, що я тут буду рвати і метати, бо буду це робити в будь-якому разі.

Чоловік тільки зітхнув. Я скучаю за ним, обняла б його і поцілувала б у його щоку, на якій вже щетина починає перетворюватися в бороду. Бідний мій тато! Він вже близько чотирьох років знаходиться у в'язниці. 

І найцікавіше те, що ситуація через яку він туди потрапив дуже дивна. Чоловік працював у вантажній компанії водієм. І його роботою було перевозити товар з одного міста в інше. Наче нічого такого страшного і не має. Я ще тоді почала здогадуватися, що діло тут не чисте. Сама часто заходила до нього на роботу в компанію. Допомагала чим могла. Аж доки в один момент не знайшла в кузові який білий порошок. Думаю, ви здогадуєтеся, що це не борошно, і точно що не крохмаль, не цукор, сіль чи сода. Явно щось серйозне і протизаконне. А найголовніше, що тато навіть не розумів у що він вляпався. А на мої спроби з ним поговорити щодо цього всього він лише відмахувався. Або знав, але на давав мені підозри на це, або правда не підозрював.

- Тато, це явно не цукор! - махала я перед його носом пакетом з порошком. Мені 15 років, і я стою біля кузова, намагаючись зупинити його від страшних наслідків.

- Ліс, не задавай лишніх запитань! - чоловік відкручує пляшку і видудлює з неї воду.

- Тоді я це попробую! - і не встигає батько нічого зробити як я відкриваю пакет і слюнявим пальцем зачерпую цей порошок і всовую його в рот.

- Ліс, Не треба...

- На смак дуже дивний. Це як чіпси зі смаком бекону, в яких немає бекону. А по запаху... - Я засунула ним пакет і вдихнула. - Як оцтова кислота з незрозумілими добавками.

- Все, досить! - І батько забирає в мене пакет і ховає його в машину.

- Ну що ж тепер ти знаєш який на смак і запах наркотики. - підсумувала я.

- А звідки ти знаєш який смак і запах мають наркотики? - схрестив руки тато, і підняв одну брову вверх.

- Від верблюда!

- Ліс, серйозно!

- Ну і я якби серйозно! Ти возиш наркотики в інше місто і це якби протизаконно. Тобі може влетіти! Я ж переживаю за тебе.

- Повір мені це не наркотики! Філ попросив мене привести цукровий порошок його друзям.

- Ага, тепер це так називається? Цукровий порошок? - підняла вже я брову вверх.

- Так все, тебе уроки чекають! Давай же, йди! - батько мене починає підштовхувати мене до виходу. І якраз вчасно, бо недалеко я побачила Філа - батькового начальника і ймовірно створювача цієї гадості. Бо по інакшому цю бридоту не назвати! 

 - Я знаю, чим ви там займаєтеся! - прокричала я вже на виході, аж доки тато безцеремонно мене не випихнув. - І за вами постійно спостерігаю! 

Те що Філ мене почув, це точно, бо схоже, що розмова перервалася і чоловік слідкував за мною.

- Ви нікуди не втечете! - прокричала я біля дверей. А вже згодом побачивши коробки біля сміття, згуртувала з них сходинки і залізла наверх до вікна.

- Твоя, що там з розуму зійшла? - промовив Філ, тикаючи пальцем у вікно.

- Ну я ж просив її! - плеснув руками тато.

Я у вікні показала де ми двома пальцями, про те, що за ними спостерігаю і вже думала тікати як не розраховувала свої сили і плюхнулася в смітник.

На шум побігли.

- Тебе ж по-людському просили. Йди додому! - тато з Філом витягнув мене з смітника і почав чистити мене від сміття.

- Іду, іду... - кивнула і дійсно рушила додому, але повернулася і прокричала. - Я все знаю!

Проте зараз я розуміла, що чимось винна перед батьком. І оцими підозрами я лише підштовхнула на це все. А Філ схоже був посередником. Та і далі було лише гірше. На черговий виїзд батька на наступний день до нас подзвонили і повідомили, що Роберт вбив когось із тих, хто отримував цей товар. Тато ж возив їжу, одяг та всяке. Але я знала тата як свої п'ять пальців. Він точно такого не зробив би. Трупи і правда були. Справу цю замяли і батька посадили. Я тоді в це все не вірила і намагалася провести своє розслідування, проте все безуспішно. Я і зараз намагаюся. Але поки таке. Нічого. 

- Того що почнеш копати там де тебе не просять! - відповів на запитання тато.

- Ну слухай, я просто хочу відновлення справедливості. Чи це вже протизаконно!

- Це небезпечно! - Да знаю я! - Слухай я не хочу, щоб з тобою щось сталося! - вже м'якіше промовив чоловік. - Треба йти! Будь розумницею!

Дзвінк відключився. Ось так і живу в надії на справедливість. Якость тугенько, правда?

Я полізла в рюкзак в надії знайти щось заспокоююче, типу блокнот для малювання, проте знайшла, що ніяк не очікувала побачити. Пакетик. З порошком. І це явно не цукровий порошок.

- Знущаєтесь? - Після того випадку, в будинок часто потрапляли такі речі. Чи тоді, коли ми замовляли доставку, чи коли я щось купляла в магазині. Наче підкидували. Спеціально. Як оце зараз.

Добре, признаюсь, грішила. Я знала який смак мають наркотики, бо кілька разів пробувала. Спочатку чисто з цікавості, проте на щастя мене не затягувало, тому інколи я могла собі дозволити. Може розслабитися? 

Знайшовши блокнот, я вирвала кілька сторінок. Так, а як далі? Скрутити, всипати, вдихнути! Робила це дуже обережно, бо знала, що стоять камери. На хейт то мені плювати, все не хочеться втратити друзів - Соню та Славу. Скільки там треба грамів, щоб понесло? Звичайно це залежало яка основа в цього засобу. Проте думаю вистачить і десяти грам. 

Таке цікаве відчуття, наче літаєш в хмарах. Ай. Перепригуєш з хмарки на хмарку. Ой, що це? Падаєш вниз.