17 (Ліс)

- Ліс Рудко? - затулив хтось сонце переді мною.

-Так? - підняла я очі. Чоловік в костюмі стояв біля мене.

- Мене прислав за вами ваш батько. - Відповів той.

- Тато? Ви з ним розмовляли? - здивувалася.

- Роберт сказав, що ви знайшли ключ від комірки оцього банку. - Чоловік показав рукою на будинок, який недалеко розташовувався від парку.

Я кивнула.

- Мене звати Стюард Вілсон, і я працюю там. Ваш батько до мене дзвонив, щоб повідомити, щоб я вас сьогодні обслуговував.

Я на секунду закрила очі. І правда цей же чоловік приймав нас разом кілька років назад.

- Вам допомога треба? - почувся голос, коли ми тільки-но зайшли в банк.

- Да, звичайно. - відповів батько, сідаючи на одне з крісел.  

- Добре. Звертайся до мене Стюард. - відповів працівник. Я ж стояла біля батька. Оглядаючи кімнату, все ж зупинилася на так званому Стюарді. Діловий чорний смокінг, суворий погляд і витончені пальці, які ловго перебирали документи. Стюард Вілсон - так було написано на бейджику. - В чому заключається моя допомога?

- Я хочу залишити цю коробку в банківській комірці. Мені сказали, що у вас дуже надійний банк. - почав говорити тато.

- Добре, зараз все організую. - Стюард почав ритися по столу, дивитися на документи, короче, займатися свої повсякденними справами.

Я ж тим часом вирішила пройтися по приміщенню. Ну і як же без сюрпризу! Від мене. Випадково зацепила локтем квітка, яка стояла на підвіконні, і та б впала, якби не чиї швидкі руки її не зловили б.

- Все ж брати тебе в банк було поганою ідеєю! - поставив рослину назад тато. - Ти від нього і цілого місця не залишиш!

- Та Господи! - засміялася я. - На сейфи духу не вистачить.

- Ой, не говори! - поцілував Мене в щоку тато, і повернувся згодом назад на крісло.

Я ти же часом вивчала гусеницю, яка активно поїдала листя, рослину якого тато врятував від погибелі.

- Оно гусениця і без мене шороху прекрасно наводить! Чого ж їй про це ніхто нічого не каже? - пробуркотіла я і повернулася назад до батька.

- Ваша комірка під номером 213б, і зараз я вас проведу. - промовив Стюард, коли я підійшла.

- Було б добре! - теж встав тато, тримаючи в руках коробку.

Ми приходили безкінечні коридори, принаймні мені так здавалося, повертали кілька разів в різні сторони і нарешті дійшли. Це було величезне приміщення навсіч заповнене цими комірками. Одна на одній. Я навіть не питала скільки там рядів. Пройшовши трішки далі, Стюард повернув направо, аж доки не сказав.

- Ось ваша комірка! 

Комірка була мені по обличчя. Все ж в сім'ї я подивилася невисокою, та і схоже було на те, що батько вибірав комірку під мій ріст. Працівник банку витягнув ключ і почав ним шуркотіти. В ось тато ставить коробку в комірку, двері зачиняються і ключ ховається в одну з кишень тата.

-Дякую! - промичав він, і ми вдвох покинули приміщення. Більше я туди не приходила до сьогодні.

-Я вас пам'ятаю, ви той працівник, що обслуговували мене з батьком тоді, коли він захотів якусь коробку заховати в банкову ячейку. 

- Да, точно. - кивнув той. - Давайте, ми зайдемо всередину і там розберемося!

І ось ми юрбою заходимо а банк. На щастя, про собаку нам нічого не сказали, проте я на всякий випадок поцепила її на повідок.

- Чи є у вас ключі від цієї ячейки? - сів за свій слів Стюард Вілсон.

-Так, звичайно. - Я протягнула тому залізний предмет.

- 213б... Ага... - промовив Стюард. - Можете пройти за мною. 

Знову безкінечні коридори і повороти. І ось ці комірки. 213б. Стюард наче спеціально повільно відкриває ящик, серце ж в мене бігає наче божевільне. Чого я так переживаю? Там же не бомба?

І ось час настав. Двері відкриті. Я витягую коробку. Важкенька. Цікаво, що там. Охайно відкриваю її і заглядую. Проте те, що я там побачила, уж точно не очікувала побачити. Флешка. Не в чому не винний пакет з борошном. М'яка іграшка ведметик. ЛатексніІ рукавички. І записка, яку я відразу взяла в руки.

На щастя, Стюард пішов, тому ми могли вільно спілкуватись між собою.

- Ну що там? - запитала Соня.

- Тут записка.

- Давай читай! - підхопив Ромка.

Набираю повітря і починаю читати.

-Дорога Ліс, якщо ти читаєш цю записку, то прошу прочитати її уважно. Я написав її вже будучи у в'язниці. Дякую Стюарду, який все підлаштував. Прошу не чіпати предмети руками, які ти побачиш у коробці. Тільки рукавичками. Бо можуть накластися твої сліди, і ти теж станеш співучасницею. А я цього не хочу. Борошно, яке ти там побачиш, прошу його нікуди не вирішувати в ніяку їжу. Бо там величезна кількість наркотиків змішана. В череві милого ведметика теж знаходяться наркотики. А флешка... Є ще одним доказом, те що Філ, Роза та Слава займаються вирощуванням та продажею цього порошку. Прошу пильно дивитися за цією коробкою. А також перевірити наявність наркотиків в цих продуктах. Думаю, сторонників ти знайдеш. Бережи себе!'

- От тобі й на! - почесав брову Рома.

-Тепер ми знаємо наш наступний крок. - впевнено сказав Алекс.

- І який же? - запитала Я, закривши коробку.

- По-перше, я зв'язався зі своїми знайомими, і ті з радістю допоможуть. В тому числі і визначити наявність наркотиків.

- А по друге? - запитав Рома.

- Я залучу своїх батьків. - відповів Саша.

- Що? - в один голос промовили ми з Ромичем.

- Тобі нагадати про непрості стосунки між тобою і батьком? - схрестив руки на грудях Романич.

- Знаю.

- До того ж зараз конкурс! - додав ще Ромка.

- Раз ми розібралися з банківськими ключами, думаю можна повертатися назад. - Переправив стрілки в інше русло Саша, розвернувся І вийшов з кімнати.

- А що в нього з батьком? - поцікавилася я.

- Хай краще Саша розкаже. - зітхнув Роман.

В банку нам не було причини залишатися. Проте Алекс так і не з'явився. Куди він пішов не знав навіть Рома, його найкращий друг. Ось тобі і початок дня.