28 (Ліс)

- Все ж залишитися на трохи більше не можете? - промовляю я до Адама та Меліси. Ніколи не думала, що буду говорити про це своєму колишньому та колишній Саші про те, щоб вони залишилися ще на трохи.

- Курси чекати не будуть! - хмикає Адам. - До того ж вам треба побути наодинці. А з нами якось не виходило! - підморгує він мені.

- Ми ще побачимося! - посміхається Меліса і згодом обнімає мене. 

Машина рухається з місця. Схоже, що акція "Колишні" дійшла до свого кінця. За цей час пройшло п'ять днів. Досить цікавих і насичених. Адже Меліса і Адам дали нам можливість краще дізнатися один одного. Все ж вони колишні.

Машина зникає з наших очей.

- Що робити будемо? - Алекс переводить погляд на мене. В мене дзвонить телефон.

- Схоже, мені треба поговорити. - махаю я мобільним і рушаю в будинок, а далі вже в сторону своєї кімнати.

-Тоді я буду в спортзалі! - шукає у відповідь блогер.

Вже закривши за собою двері, дивлюся хто дзвонить. Містер Дьюальд. Цікаво, чому він дзвонить? Все ж нехороше передчуття закралося біля жилок. Хотілося вірити, що це лише тимчасово.

- Слухаю! - відповідаю на дзвінок.

- Ліс, є розмова щодо вашої матері! - починає говорити в трубку лікар.

- Щось сталося? - повисає по ту сторону пауза. В такі моменти, коли співбесідник перестає говорити, це не обіцяє нічого гарного.

- Ваша мама померла.

- Що? - не вірю своїм очам я. - Ви ж говорили, що вона ще буде жити...

Я спускаюся на підлогу, стараючись стримати сльози. Не хочу в це вірити, не буду в це вірити.

- Ліс, рак сам-по-собі дуже непередбачуваний. І все ж рішення вилікуватися залежало від вашої матері. Ми старалися врятувати її життя. Мені дуже жаль. - зітхає в трубку Дьюальт.

- Значить ви погано старалися! - кричу в розпачі в трубку я.

- Я дуже співчуваю! - і дзвінок на тому закінчується.

Да ну йо-ма-йо! А день так гарно починався. Сльози ллються як водоспад вниз. Витирати вже без сенсу. Я розуміла, що мама довго не проживе, тому відтягувала той момент і не думала про смерть. А зараз навіть це слово викликає страх і печаль.

Навіть не знаєш, що найстрашніше: жити в страсі померти чи розуміти той факт, що рано чи пізно ми помремо. І те що смерть може настати дуже несподівано. Та ж алергія, байдужість людей чи наша некомпетентність до безпеки. Причин може бути багато.

Піднімаюся з підлоги і йду до ліжка. Десь там в мене запас віскі. Наче відчувала, що знадобиться. Знаходжу бокал і наливаю собі. З рідних в мене залишився лише батько. І раз мати на небесах, і я, на жаль, не змогла її врятувати. То всі сили прикладу для його визволення з в'язниці. Наливши для ефекту ще стакан цього пойлу, ховаю у схованку алкоголь. Зітхаю і підхожу до дзеркала. З таким обличчям справи не робляться. Шукаю інший одяг і рушаю себе привести в порядок.

- Мама, ти будеш мною пишатися! - посміхаюся я про себе. 

Тому для початку включаю комп'ютер і тепер сидячи на ліжку, спостерігаю за компанією Філа.

- Ми втратили кількох наших! - звітується Філу якийсь чоловік, стоячи біля одного з вантажівок.

- Чорт. А де вони зараз? - потирає потилицю власник свого підприємства.

- У слідчому відділенні. Поліція вважає, що наші хлопці діяли не самі.

- Це погано. Будемо надіятись, що вони нас не здадуть! 

Хлопці то може і не здадуть. Але є я. Дуже зла!😈 Не здивуюся, якщо Філ якимось боком має відношення до смерті моєї матері. Проте в мене є інший план. Я не буду давати на нього. В цій заплутаній схемі є той, кому це найменш вигідно. Слава!

Витягую коробку і видсипаю борошна з наркотиками у прозорий пакетик. Підфарбовую очі та губи і злісно посміхаюся. Для початку відрубаємо більш тоненькі гілочки, щоб дібратися до товстого стовбуру. І все ж порозмисливши чи треба мені допомога чи ні, все ж вирішую що зайвий мозок зайвим не буде. 

Тому заховавши все необхідне в рюкзак, я повертаюся до Ряби. 

- Сонечко, мені треба твоя допомога. - Собака відкрила очі. Потягується. - Давай поїж, і ми рушимо.

Саші вирішую нічого не казати. Не забувавши про камери, втікаю з Рябою з будинку.

- А зараз до Слави!

По телефону знаходжу місцеположення його мобілки. І прийшовши на місце, я знаходжу того, кого аж ніяк не очікувала побачити. Чейсі. Пам'ятаєте, ота дівчина що грубила мені на відборі щодо конкурсу "Живи або полюби". Вона мені і треба. Закохані сидять за столиком, я ж притаїлася поблизу. Рябу я залишаю на охороні біля кафе, на випадок якщо хлопець збирається кудись злиняти. Сама є йду всередину.

 І ось Чейсі рушає в туалет. Я ж підтягуюся до Слави. І дуже охайно і непомітно сиплю кокаїн в каву, яку дівчина недопила, а залишок ховаю в рюкзак хлопця, перед цим обтикавши його об його речі. Все ж відбиток пальця теж доказ. І бігом повертаю в туалет, знімаючи рукавички.

Дівчина якраз фарбує губи біля дзеркала.

- Треба поговорити! - відразу кажу я.

- Господи, налякала. Що треба?

- Не довіряй Славі!

- А ти звідки його знаєш? - повертає голову до мене Чейсі. 

- Я бачила як він підсипав тобі в каву щось, як тільки ти пішла в туалет. І це точно не цукор. - стараюся як можу, щоб дівчина мені повірила.

- Ти хочеш його забрати, да? - перестає фарбувати губи блондинка.

- Мені він не треба. Не віриш, попроси його рюкзак. Ось рукавички. - протягую я їй предмет. - Оглянь його речі. 

- А рукавички навіщо? - дивується Чейсі.

- Щоб не стати співучасницею разом з ним. Ти ж цього не хочеш? Так що?

- Звучить неправдоподібно, проте по-чесному хлопець і правда якийсь дивний. - забирає з собою дівчина рукавички.

- Тільки не пий каву! - Попереджаю я. Блондинка киває зі виходить з туалету.

Я рушаю за нею і водночас дзвоню в поліцію, щоб попередити про злочин. Ну що ж подивимося! Ось дівчина повертається на своє місце. Напій не п'є, проте підозріло нюхає. Щось каже Славі, і той з неохотою, але віддає їй рюкзак. Я підходжу ближче. Чейсі одягає на одну руку рукавички і колупається в сумці. І знаходить порошок. Щось тримає Славка. Простягує йому. Той бере пакет. Чудово, відбитки є!