29 (Ліс)

Руки перев'язані пов'язками, я стою напроти боксерської груші і замість нею уявляю Філа. Удар. Іще один. Мої руки б'ють по морді цього покидька. З носа в нього тече червона кров. Губи розбиті. Тато був правий щодо того як можна заспокоїться. Просто замість груші уявляти когось іншого. Можна навіть фотографію повісити. Проте мені здається, що і цього не треба. 

Розмірковую про те, що мені робити далі. Хоча і забрала з основного шляху Славу та частину його помічників, все ж мені полегшало. 

- Ти вирішила грушу перетворити в тряпку, по тому як ти її б'єш? - у дверях показалася голова, а згодом і все тіло Саші. - Можна подумати, що ти когось убиваєш! - хлопець підійшов до мене.

З усієї сили вдаряю ногою об спортивний снаряд, що аж той злітає із закріплення.

- Я тренуюся! - швидко дихаю, наче пробігла марафон. І в цей же момент до мене приходить геніальна ідея. Убивати ж можна по-різному. - Ти супер! - цілую Алекса в щоку і схопивши телефон вибігаю з спортзалу.

- Лікаре Дьюальт, ви має вільну хвилинку? - починаю, як тільки гудки змінилися гомоном з лікарні.

- Да звичайно.

- Чи можете ви прислати заключення про смерть моєї мами? - Ну давай!

- Ліс, з тобою все добре? - схвильовано запитує мене чоловік. 

- Все чудово, так що щодо заключення? - з надією питаю в нього я.

- Зараз прийшлю на пошту! - зітхає лікар, і в цей ж момент я відключаюсь.

Одна хвилина, дві, три. Сигнал пілікає. Відкриваю електронну пошту, бачу листа. В ньому документ, відкриваю. Єс.

- Ну що ж Філ, я тобі обіцяю! Будеш гнити у в'язниці довго і болісно. Ти будеш вмовляти мене врятувати! - дивлюся я на документ.

Набираю повідомлення одному знайомому. А сама йду друкувати цей файл. Пункти в моєму плані тепер дещо змінилися. В животі починає урчати.

- Треба поїсти! - розмовляю сама з собою. Сонечко, а тебе треба вигуляти! - звертаюся я до Ряби. Та ліниво потягується, проте все ж встає з теплої постельки і рушає до дверей. І тільки я за нею закриваю вхідні двері, як чую незадоволений голос Саши.

- А він що тут робить?

Не знаю, як це пояснити, але коли я відкриваю руку від дверей, в моїй долоні залишається ручка від дверей. Швидко кладу її на поличку. Я що зламала двері?Опускаюся навшпорки. Хтось явно хоче нас закрити тут. Судячи з цього комусь терміново знадобилися шурупи із закріплення. В грудях стає неспокійно, проте я на це не звертаю уваги.

- Вам необхідно між собою поговорити! - повертаюся до сім'ї Таровських.

- Нам немає про що говорити! - стискує злісно зуби Алекс.

- А я думаю, що тема знайдеться! - беру за руку Сашу і підводжу до його батька. - Я почула достатньо від вас, тепер думаю почути черга вже Саші. - звертаюся я до Стіва.

- Алекс, послухай...

Тим часом як ті розмовляють, я ж бігаю по будинку і шукаю якісь викрутки. Чую запах гарі, але вже досить пізно. Ніколи не думала, що плита та духовка можуть стати небезпечним вибуховим пристроєм. Мене хвилею відносить з кухні кудись вдаль. З силою вдаряюся об якусь стіну. Перед очима все розпливається.

- Алекс! - чую в розпачі голос Стіва Таровського. Відкриваю очі у бачу, що чоловіка придавило якимось бетоном, схоже звідки той предмет впав, там раніше була стеля.

- Ліс! - кричить Саша. Дим від пожежі скрізь. Чую гавкіт Ряби. Принаймні хоч хтось в безпеці. От що значить, коли собака вирішила сходити в туалет.

Я кашляю, намагаючись звільнити легені від душного газу.

- Ліс! - чую біля свого вуха голос брюнета. - Я тебе зараз врятую! - І намагається мене підняти.

- Рятуй, не мене, а свого батька. Як не намагаєшся заховати те, що ти його не любиш. Все ж серце в тебе не кам'яне. А тато один. - Я  легенько б'ю його по плечу. - Давай. За мене не переживай.

Хлопець зникає з очей. Я ж піднімаюся. Да, не з першого разу, але все ж. Шукаю очима вогнегасник, а також кнопку, яка б запустила датчик для автоматичного гасіння пожежі.

- Тато, ти як! - чую голос Саші. 

Про себе посміхаюся. Звичайно пожежа в мій план не входила, проте як кажуть спільна біда зближує людей. Знаходжу вогнегасник, на щастя, він знаходився неподалеку. Там же і кнопка. Натискаю. Все ж на недостатню частину стелі, все ж датчики працювали. Я ж допомагаю вогнегасником. Да і стеля теж була потовщена зверху. Схоже, що робили їх подвійну. 

Кидаю використаний предмет на підлогу. Схоже, що будинок пострадав не сильно. Другий поверх залишився цілим. Ну да, з стінами треба буде поводитися. А ось щодо кухні. То зайва плита і духовка будуть не зайві.

- Ви як? - підходжу я до Алекса і Стіва Таровський.

- Алекс, вибач мене за те, що не підтримував твої захоплення. А журналістика... - старається дихати чоловік. Все ж дісталося йому багато.  - Я переживав за тебе. По новинах передавали, що якісь журналісти загинули. Я думав, що серед них міг бути ти.

- Слухай...

- Ні, ти мене послухай. Да, мене не сильно подобається твоє блогерство. Проте я переживаю за твоє майбутнє. Як ти будеш жити якщо переглядів не буде. Якщо я не помиляюся за це ж і дають гроші. І спонсорство... - Розумію, що треба шукати аптеку. Тому рушаю за кисневою маскою та іншими ліками.

Коли повертаюся назад, то ті двоє вже обнімаються. Схоже, помирилися. Протягую Стіва маску.

- Вже помирилися? - сканую їх я.

Саша киває.

- Ліс, скажи, а навіщо ти мене позвала? Сказала, що причина термінова. - відірвався чоловік від приладу.

Алекс з цікавістю на мене глянув.

- Ну частину згоди я виконала, вас помирила... - починаю я.

- Що за згода? - перебиває мене блогер.

- Вона мирить мене з тобою, а я допомагаю її матері! - пояснює чоловік.

- Ну думаю мамі можна вже не допомагати! - промовляю я. - Померлим навряд чи допоможуть.

- Співчуваю! - зітхає Стів.

- Проте все ж є причина, за якою я вас і викликала. - твердо дивлюся на батька Саши я. - Розкажіть вашому сину про сестру. Думаю він має право знати своє оточення, яким би воно таємним не було! - схрещую руки на грудях.