Частина 19

        Наближалася весна, але зима ніяк не здавала позиції. Повітря було холодне. Добре, що сьогодні без вітру.

         Інсайди про можливу війну не зачіпали Анну. «Не вірю, що у третьому тисячолітті можлива війна. Це нелогічно і нераціонально. Це апокаліптично і це очевидно. Тому, це неможливо», ­− заколихувала себе думками.

         Критичне мислення не увімкнулося навіть тоді, коли один за одним, усі консульства, почали евакуйовувати  своїх дипломатів зі столиці. Ніхто не сподівався  у першій чверті XXI століття отримати війну. Але це сталося укінці лютого 2022 року. Як і у попередній, останній війні, на світанку російська армія атакувала аеропорти і військові бази суверенної держави. Американська розвідка попереджала про це, але ніхто не хотів вірити. Перша реакція − шок і ступор. І страх...

             &                                           &                                           &                                                 

         ­− Ти знов налякана, ­− відчула знов тепло маленької долоньки у своїй руці. ­− Це нормально. Невідомість лякає. Ти не бачиш завтрашнього і тебе тримає минуле. Гадаєш, що маєш на це вплив? Єдине, що реальне у твоєму житті ­− ця конкретна хвилина, яку ти проживаєш. І тільки за неї ти відповідальна.

              &                                           &                                          &                                                 

         У стані війни люди з особливими потребами й рідкісними хворобами стають ще більше незахищеними. Саме тому, що вони повністю залежать від доброї волі і міри самопожертви людей, які поряд − від рідних, близьких, які також переживають страх, втрачають терпіння, а часом й життя. І тоді кожне відібране у смерті життя стає маленькою перемогою. А надто, якщо це життя дитини.

         Ольга виконала обіцянку і влаштувала зустріч з керівницею благодійного фонду народного обранця. На зустріч  ішли вдвох з Дмитром. Підготували документи, продумали хід розмови − усе чітко, лаконічно, по суті.

         Їх зустріла жінка на вигляд років п’ятдесяти, хоч їй могло бути значно більше − правильно підібраний догляд за шкірою обличчя зробив своє. Але жінку завжди видають руки. На такі «велюрові» місця потрапляють дружини/ коханки/ дочки багатих впливових людей, у яких лише манікюр коштує сто баксів.

         Пані довго перекидала листки документів у підготовленій папці. Ретельно придивлялася до дат, печаток. Нарешті, не відриваючи погляду від чергового паперу, запитала:

         − Ви мама?

         − Ні, − відповіла Анна. Я − друг родини. Тут є тато хлопчика.

         − А де мама?

         − Мама з хворим Тарасиком.

         − Ви просите дуже велику суму. Хоча, з огляду на те, скільки потрібно зібрати коштів, це зрозуміло... Це буде дуже непросто здійснити. В країні війна і наш спонсор багато коштів витрачає на армію.

         − Так, це важливо, на сьогодні, звісно ж, першочергово. Але, зрозумійте, такі діти, як Тарасик просто приречені. Їхнє життя чітко  обмежене часом. А, крім того, їхні батьки живуть у постійних муках, спостерігаючи за тим, як згасає їхня дитина. Думки і зусилля спрямовані лише на те, щоб врятувати власну дитину...

         − Дівчино, ви з іншої планети прибули до нас? Ви в курсі, що на сьогодні в країні уже загинуло майже сто дітей?

         − Так, я знаю. Але це не може бути причиною для того, щоб не боротися за кожне дитяче життя. Ті ангели залишаться на совісті загарбника, ворога. А життя кожної конкретної дитини, яке вдасться врятувати вам, мені, іншим, буде свідченням нашої людяності перед Богом. Ви не думали про це?

         − Гаразд, − тоном, який явно дав зрозуміти, що розмову закінчено, промовила жінка. − Залиште контактні телефони, з вами звіжуться за результатами обговорення.

         − Дякуємо, − чемно відповіла Анна. − На все добре.

         Після зустрічі Дмитро виглядав подавленим.

         − Не смій киснути. А ще, в жодному разі не спілкуйся зараз з дружиною. Чекай, коли вона сама потелефонує. А коли це станеться, то просто відповіси, що документи взяли, обіцяли розглянути. Суму не називай. Скажи, що обговорюється. Мовляв, будемо вдячні за будь-які кошти. Зрозумів? Пробач, я маю запитатися, ти ще займаєшся тією нечистою справою?

         − Та ні, воно якось з початком війни усе розладналося... Ніхто не телефонує. Можливо, дилер чкурнув за кордон.

         − Бачиш, виявляється й від війни може бути якась користь... До речі, у мене є свої міркування з приводу цієї, як її називають, безглуздої війни.

         − Поділися.

         − Моя відповідь така: щоб зупинитися і переосмислити. Таке життя в постійних перегонах, несучись по головах один одному, із розштовхуванням ліктями усіх, хто поряд, у тотальній корупції і брехні, де людина, її життя, якщо воно не захищене грошима, славою, владою, втратило цінність, більше не могло продовжуватися. Бог не захотів... Він захотів очищення. А очищення завжди відбувається через вогонь, біль і каяття. І якщо задля цього потрібно пролити кров, то вона буде пролита.  

         − Ух, сильно. Це потрібно обдумати... Знаєш..., а хочеш щиро?

         − Ну, якщо нещиро, то й непотрібно взагалі...

         − Так… Ух-х-х, − видихнув Дмитро. − Просто я давно ні з ким так не розмовляв... Не дивлячись на те, що я втратив цей заробіток, чесно зізнаюся − я радий, що позбувся його. Воно мене гнітило і, наче, весь час тримало на якій межі. Я відчував, що є постійна загроза скотитися нижче.

         − Ну ось, тепер все буде гаразд, вір у це. Бог милосердний.

         У Дмитрових очах з’явилося тепло і вдячність. Він доторкнувся до Аніного плеча:

         − Ти справжній друг, дякую тобі.

         − І тобі також. Тоді на зв’язку?

         − Ага. Бувай.