Розділ 1

Прокинувся я через те, що якась зухвала пика тупала по моєму обличчю, а коли я все ж вирішив її здихатись і приплюснути цю нахабу, то відчув удар по макітрі, ніби мені на руку одягнули літровий слоїк. Був у нас в інституті такий збочений жарт, руку сплячого студента запихати в слоїк, ясна річ, якщо вона у нього туди пролазила, а тоді лоскотали. Результат був, треба сказати, непередбачуваний. Міг сплячий добре себе пригріти, а міг і того, хто так пожартував. Частіше, правда, діставалось обом, але раджу нікому це не повторювати, бо наслідки можуть бути зовсім не радісними.

Коли в голові почало помалу розвиднюватися, я вирішив спробувати розплющити одне око, і коли нічого страшного не сталося, інше.

З того, що я побачив, виявилось, що навколо була ніч місячна, зоряна, ясная, видно, хоч голки збирай, як співається у відомій народній пісні. Лежав я під хтозна яким листяним деревом, що іноді ворушило своєю кроною від легкого подиху вітерцю. Десь поруч було чутно плескіт води та потріскування багаття, а судячи з аромату і зручностей ложа, моє тіло спочивало на свіжоскошеному сіні. З цього всього я й зробив для себе не дуже втішний висновок, що перебуваю десь на риболовлі і так нахрюкався, що нічого не можу пригадати. Але найгірше, що я й не пам’ятав, як на ту риболовлю потрапив, та й у роті не відчував нічого подібного, окрім деякої сухості.

Я повернув голову у бік вогнища і побачив дві постаті, вони сиділи до мене спиною і про щось тихо розмовляли. Але ось один із них встав, сховав щось за пазуху і поплентався уздовж берега в ніч. Лиця я його не розгледів, але це однозначно був чоловік, невисокого зросту, з розпатланим волоссям, одягнений в якесь лахміття, що звисало з нього облізлими клаптями. Ходив він теж якось дивно, перевалюючись з одного боку в інший на трохи зігнутих ногах.

«Ну, от тобі й маєш, попав у компанію до бомжів. Ще мені цього бракувало», – промайнули невтішні думки в моїй хворій голові.

Щоб опинитися у вертикальному положенні, мені довелося помордуватися. Виявилось, що ноги не хочуть слухатися, м’язи боліли, а кістки скрипіли та хрускотіли, ось-ось і уся конструкція мала б розвалитися. Але мені пощастило, нічого не зламалося, і я якось дошкандибав до вогнища.

Побачивши мене, незнайомець підхопився і, підтримуючи під руку, допоміг сісти. А щоб я ще часом не впав і не підсмалився, підіпхнув під спину рюкзак.

Чоловік виявився зовсім не бомжем, як я вже в запалі було надумав. Одягнений він був, як усі нормальні рибалки, навіть плащ-намет при ньому був. Як мені здалося, йому було близько п’ятдесяти. Чимось незвичайним він не виділявся, хіба що на голові у нього була немалих розмірів лисина, та очі якось у світлі вогнища дивно блищали. Але мене це не зацікавило. Мене зараз цікавило зовсім інше.

– Де я?

– Тебе що, струмом довбонуло? – почув я у відповідь.

Такого питання на питання я, якщо чесно, зовсім не очікував і від того трохи сторопів, тому не знайшов нічого кращого, як витиснути із себе:

– А чому струмом?

– Та так, до слова припало. Просто спочатку заведено знайомитися, молодий чоловіче, а потім вже ставити безглузді запитання.

– А чому безглузді?

– Хіба не бачиш? На риболовлі!

Від такої залізної логіки мені зовсім покращало, що я на деякий час навіть втратив дар мови.

Тим часом чоловік узяв кілька дровиняк середнього розміру і вирішив ними підгодувати ненаситне вогнище. Ті незадоволено зашипіли, але все ж поступилися в нерівній сутичці з жаром і почали помалу займатися полум'ям.

Витерши руку об свій комбінезон, чоловік протягнув її мені:

– Сергій Васильович, полковник у відставці.

– Олег, інженер, – коротко відрекомендувався я у відповідь.

Рука в мужика виявилася міцною, після його потиску захрумтіли кістки, і я ледь не закричав, але, переборовши себе, тільки заскреготів зубами. Сергій Васильович, не звернувши на це ніякої уваги, встав і почав розминатися. Тільки тепер я помітив, що його плечі ширші за мої, напевно, у два рази, та й зріст його, як виявилось, десь близько метра дев’яносто.

Після декількох нескладних рухів тілом розминка закінчилася, і він сів навпроти мене.

– То все-таки, як мене занесло на цю чудову риболовлю? – не витримавши, запитав я.

– Як-як? – передражнив він мене. – Я тебе привіз на машині!

– А навіщо?

– Ну, потрібно ж було тебе десь везти, а я якраз їхав сюди, та й змінювати плани не дуже хотілося.

– Добре, але поясніть, з чого ви узяли, що мене взагалі треба було кудись везти?

Сергій Васильович подивився на мене, як на не зовсім здорову людину і, трохи поміркувавши, зі співчуттям запитав:

– Ти що, зовсім нічого не пам’ятаєш?

Тепер замислитися довелося мені. Як мене звуть – пам’ятаю, де живу – пам’ятаю, де працюю – теж, але от як потрапив сюди – хоч убий, згадати не можу, в чому і довелося зізнатися.

Мужик подивився на мене ще з більшим співчуттям, мене аж пересмикнуло, і в голову почали лізти не зовсім оптимістичні думки. Що ж зі мною могло таке трапитись і в яку халепу я цього разу вляпався?