Розділ 3

Прокинувся я десь ближче до обіду і що найдивніше, цього разу мене жодна зухвала пика не будила, тому я зміг спокійно ще повалятися на своєму солом’яному ложі, поки остаточно не вивітрився сон. Клювання я, звичайно, пропустив, але Васильович, певно, дав мені час добре відпочити після виснажливих нічних тренувань. До речі, тренування не пройшли марно, я тепер міг навіть спати, не знімаючи захист, а то мало що, ще уві сні щось можу втнути.

Відчував я себе, як не дивно, дуже навіть непогано, а ще краще себе відчув, коли пішов і вмився прохолодною водою. Полковник тим часом збирав своє рибальське приладдя з очевидним наміром від’їжджати. Тільки тепер мене осяяло, що, за всіма розрахунками, зараз має бути як мінімум понеділок, а це означає, що я маю бути пів дня як на роботі. Працюю я на приватній фірмі інженером-електриком, хоч ця робота і не є ідеалом мрій, але втрачати її якось теж не дуже хотілося. Яка не є, але прибуток дає стабільний, та й не дуже перепрацьовуєш. Тому потрібно було терміново попередити керівництво, що я затримуюся. Порившись у кишенях штанів, я знайшов свій старенький, але вірний мобільний телефон, який, як виявилось, під впливом струму (певно, і йому непереливки дісталося) накрився мідним тазом. Тому нічого не залишалося, як тільки звернутися по допомогу:

– Даруйте, Сергій Васильович, ви б не були такі люб’язні, щоб позичити мені свій телефон на пару хвилин, бо мені треба на роботу подзвонити, попередити, що затримуюся.

Полковник, порившись у себе в рюкзаку, вивудив звідти телефон і простягнув його мені.

– Користуйся. На роботу можеш подзвонити, але раджу тобі туди не йти, а домовитись про непланову відпустку. Тобі зараз зовсім не завадить посидіти вдома і ніде не світитися зайвий раз. А ще краще, звалити куди подалі, ми ж не знаємо, хто тебе міг запам’ятати в лікарні та може надати твій опис тим, хто тебе почув і може розшукувати.

Щодо відпустки я домовився швидко, бо два роки там уже не був, тому навіть заїжджати на роботу потреби не було, сказали, як вийду, тоді й заяву зможу заднім числом написати. Залишалося тільки добратися додому, узяти гроші, приховані на чорний день, та й поїхати куди-небудь. От тільки куди? Це питання залишалося відкритим, гаразд, подумаю по дорозі, може якраз щось слушне в голову прийде.

Ми сіли в машину, ясна річ, що полковник розмістився за кермом, а я влаштувався на задньому сидінні. І, не привертаючи увагу, поволі рушили в напрямку міста.

– У тебе зараз є з собою гроші? – не відриваючи погляд від дороги, запитав мене Васильович.

Я вивернув свої кишені і налічив грошей хіба на пляшку горілки, та й то не кращого ґатунку, про що й повідомив.

Полковник, знову ж не відриваючись від дороги, однією рукою заліз в нагрудну кишеню, витягнув звідти пачку грошей і простягнув її мені.

– Тримай. По дорозі заїдемо в магазин і купиш собі там мобільний телефон.

Я хотів, було, заперечити, але мені не дали сказати й слова.

– Я підвезу тебе додому і поїду далі до себе на роботу, можливо, довідаюсь якісь новини про твою витівку. Мені потрібно буде з тобою підтримувати зв’язок, тому не сперечайся! Потім віддаси! – безапеляційним тоном заявив мені Васильович.

Мені нічого не залишалося, як узяти гроші та слухатися в усьому полковника. Якщо так говорить – то, певно, знає про що!

Телефон я собі купив, хоч і не дуже дорогий, але пристойний. Переставив туди картку (як не дивно, ще в робочому стані) зі старого і повідомив свій номер полковникові. Той свій давати не захотів, сказав, що сам зі мною зв’яжеться, коли щось дізнається.

Висадив він мене біля під’їзду, а сам покотив далі, наказавши зачинитися у квартирі і нікому без потреби не відчиняти дверей, поки він не подзвонить.

У двокімнатній квартирі на третьому поверсі, де я жив сам (отримав у спадок від бабусі), було, як завжди, тихо і затишно, правда, холостяцьке життя давалося взнаки. То тут, то там валялися розкидані шкарпетки, штани, футболки і ще багато різноманітних речей з мого гардеробу, але від цього вона не ставала менш привабливою для мене, як кажуть, своя сорочка завжди ближча до тіла.

Я пройшов на кухню і зазирнув до холодильника. У ньому виявився шалений вибір, аж цілих шість пляшок пива та два пакети з молоком. Більше я там нічого їстівного не побачив, навіть миша поцуралася повіситись, та й навіщо холостякові щось у холодильнику тримати? Перекусити завжди можна у знайомих або в батьків, у крайньому випадку, сходити в кафе навпроти. Трохи поміркувавши і зваживши усі за та проти, я все ж вирішив, що пиво мені зараз зовсім не зашкодить, щоб скоротити час, правда, якщо випити тільки одну пляшку, а тут ще й пригадав, що десь у кімнаті повинні бути чіпси зі смаком білих грибів. Отже, я відкрив пляшку пива і пішов у кімнату влаштовуватися в улюблене крісло навпроти телевізора.

Не встиг я зробити ще й пару ковтків, як якийсь знахабнілий панк-недомірок, зростом метр двадцять від сили, з ірокезом на голові та сережкою в вусі, у шкіряній курточці з купою заклепок, шкіряних штанях і в здоровенних ботах на високій тракторній підошві, та ще й з пивом в руках, пройшов повз екран телевізора і попрямував у напрямку моєї спальні.

– Ти хто такий і якої мари ти тут забув? – не стримався я від такого зухвалого нахабства.

Недомірок різко зупинився і з явно пришелепкуватим виглядом витріщився на мене. Секунд двадцять ми просто тупо рячились один на одного.