Не все так кепсько, як здається! Книга 1

Розділ 11

Прокинувся я від чийогось потужного храпу. Дивно, щось раніше не помічав, щоб у нашій компанії хтось видавав таки рулади. Тоді я почав згадувати, чим закінчилось наше чудове застілля і зловив себе на думці, що погуляли ми на славу, бо в пам’яті утворилася здоровенна прогалина. Відкрив очі і побачив над собою зоряне небо з великим і яскравим місяцем, було таке враження, що він у цьому світі взагалі не міняється, як в нас. Я спробував сісти і мені це вдалося, як не дивно, з першого разу. Голова ще не боліла, але штормило добряче, тому картинки трохи розпливалися. Вирішив пошукати джерело храпу і роздивитись, де ж я все-таки заснув, добре, що світло сателіта дозволяло це зробити без проблем. Ну, що я вам можу сказати на цей рахунок, перше потрясіння я отримав відразу, як тільки побачив, що біля мене тихо-мирно сопе Катя. Потім я оглянув весь навколишній простір і трохи заспокоївся, майже всі були на місці і спокійно спали парами на матрацах на даху будинку. Я спав із Катею, Уч обіймав Дану, Барок з жінкою, Фін з бочкою. Муню видно не було, можливо, він так крутився, що скотився вниз, треба буде глянути, але не зараз, бо ще дуже хотілося спати. Я все ж знайшов, звідки йшли потужні звуки храпу, то орк так відлякував усіляку нечисть, тому, виявивши поруч зайву подушку, запустив у нього. Поцілив, і це подіяло, Барок заскреготів і, повернувшись на інший бік, трохи вгамувався. А я тим часом тихенько присунувся ближче до Каті, вона уві сні мене обійняла, від того мені зовсім стало добре і я знову задрімав зі щасливим виразом на обличчі.

Друге пробудження, вже зранку, було набагато важчим. Випите давало про себе знати, сушняк був потужний, навіть язик до піднебіння присох, а в роті було таке відчуття, що туди сходило, як мінімум, з десяток котиків покакати. Голова починала гудіти, різкість все не хотіла наводитись, коротше кажучи, вся краса будуна була в наявності. Сьогодні кльову не буде, кльово було вчора, промайнуло в голові старе прислів’я, але я помилився, бо стіл уже накривали по новій. Барок та його жінка бігали в будинок і назад, приносячи різноманітну їжу, а моя компанія вже розташувалася біля столу, чекаючи на команду, щоб продовжити бенкет. Мені нічого не залишалося, як тільки приєднатися до них.

– Ви часом Муню не бачили, а то він десь заховався, і я ніяк не можу побачити його натхненне обличчя? – спитав я, трохи хвилюючись за дракона.

– Він внизу, на сіні, ще спав, коли я його останній раз бачив, – відповів Фін.

– Ясно. А не жирно нам буде ще й сьогодні веселитися? – поцікавився я. – Я й так не пам’ятаю, чим вчора все завершилося.

– Може й жирно, – погодився зі мною Уч, – але похмелитися точно не завадить. А чим вчора все закінчилось – і я зовсім не пам’ятаю, але сподіваюсь, нам все дівчата розкажуть.

– Та що тут розповідати, – почала Дана. – Гарно посиділи, повеселились, випили, поїли, поспівали, потім ви ще на полювання сходили та й полягали спати.

– На яке ще таке полювання ми ходили? – очманіло перепитав я.

– На кабана, – просто відповіла вже Катя.

– Нічого собі погуляли. А навіщо ми ходили, нам їсти вже не було що?

– Та хто ж вас, чоловіків, може зрозуміти, напилися і, певно, прокинувся в вас первісний інстинкт добувача. Зібралися та й пішли до лісу, крім Фіна, бо він вже до того часу так наполювався, що з нього самого будь-який заєць трофей міг зробити.

– І як наші успіхи?

– Та самі гляньте, там, у дворі, – Катя показала нам напрямок.

Ми встали й підійшли до краю даху, подивилися вниз, куди нам показали і не повірили своїм очам. На вертелі засмажувалась величезна туша кабана, а наш дракон доглядав за тим процесом. Ми з Учем і Бароком перезирнулися з німим питанням на обличчі «ЯК?», але відповіді ні в кого не знайшлося, бо ніхто нічого не пам’ятав. Тоді вирішили спуститися до Муні і запитати у нього, можливо, дракони не напиваються до такого стану, що гублять пам’ять.

– Муня, ти часом не пам’ятаєш, навіщо ми ходили на полювання? – наблизившись ближче, запитав я дракона.

– А ми й не ходили на полювання, – просто відповів той.

– Щось я не второпав, а куди ж ми тоді ходили?

– Самогонкою доганятися нишком ходили, бо жінки нам заборонили. Ми вже тоді добряче набралися, але, як завжди, ще було мало, а тут Барок згадав, що в нього є схованка про всяк випадок на березі річки із запасами провізії та випивкою. От ми й пішли, сказавши, що йдемо на полювання.

– Точно, є в мене така, – згадав орк. – Я так розумію, тепер мені треба буде поповняти там запаси харчів і випивки.

– Харчів, може, і не треба, а випивки – то точно, – втішив його Муня. – Ми пили переважно без закуски, бо їжа вже в писок не лізла.

– Ага, а самогон, виходить, залітав на ура, – констатував Уч.

– Сто відсотків, – підтвердив Муня. – І що найдивніше, навіть назад не вертався.

– Ну добре, якщо ми не ходили на полювання, то звідки тоді взявся цей кабан? – показуючи на вертел, запитав я.

– Та то цілком випадково трапилося, – почав пояснювати нам дракон. – Коли ми ще там добре догналися, ви почали мене діставати, що то я за такий дракон, що навіть літати не вмію. Ну, я ж також добряче хильнув, от мені і образливо стало, тому пішов, за вашої палкої підтримки, вчитися літати з урвища. Ото, значить, розігнався я, розправив крила, скочив і полетів, правда, тільки догори дриґом. І мало ж так трапитися, що знизу, прямо під тим самим місцем, цей бідолаха влаштував собі лежанку. Де ж він міг своїм маленьким мозком таке уявити, що на нього зверху може впасти п’яний дракон. Але це диво трапилося, тому ми і будемо скоро мати смаженого кабанчика.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше