Розділ 15

Цього разу розбудив нас вже знайомий гучний стукіт у ворота. На дворі з’явився Барок, відчинив їх і пропустив у двір двох тролів, одним з яких знову виявився наш старий знайомий ватажок зграї, що грабував нас по дорозі сюди. Орк про щось із ними поспілкувався і вони всі разом рушили в нашому напрямку. Ми зрозуміли, що то по нашу душу і поквапились вийти їм назустріч.

– Я знайшов, хто вам допоможе, – повідомив Барок. – Познайомтесь, це два брати – Брук і Друк, вони чудові скелелази і були такі добрі, що погодились вам допомогти.

– Ми вже якось зустрічались, чи не так? – не забарився нагадати Муня тролям. Брук же з Друком ствердно те підтвердили помахом голови. – Але ми дуже раді всім, хто погодився нам допомогти. Є тільки одне питання: що нам то буде коштувати?

– Не переймайтесь, – замість тролів відповів нам орк. – Ми це питання владнаємо між собою, а ви мені нічого не винні. Спорядження я вам дам, провізію в дорогу також, тому за годинку можете вирушати в дорогу.

Добре все ж ми зробили, що не конфліктували і розійшлися мирно із тролями на дорозі. Земля кругла, не пройшло ще й тижня, як нам знадобилась їхня допомога і вони на неї швидко відгукнулись, хоча, певно, теж будуть мати з того якийсь свій зиск. Ми подякували і тільки тепер згадали про лист, який Феліція передала через Грена орку. Той узяв його, не читаючи, запхав у кишеню і пішов готувати нас в дорогу.

Як Барок і обіцяв, через годину все вже було готово, спорядження передали тролям, а провізія розмістилась у Муні. Орк побажав нам вдалої дороги зі щасливим закінченням рятувальних робіт і скорого повернення, щоб була можливість обмити цю радісну подію.

Ми знову рушили в гори. Бруком виявився ватажок зграї, відповідно, його брат був Друком. Що один, що другий були дуже мовчазними хлопцями і витягнути з них хоч кілька слів було не так вже й просто. Нам вдалося тільки довідатись, що десь далі має бути розвилка, яку ми не помітили минулого разу. Там треба звернути на лівішу стежку, яка й мала нас привести до підніжжя скелі, на якій влаштувала собі гніздо віверна. І справді, десь через дві години ми переконались, що розвилка таки існує, але ми б її знову не помітили і пройшли мимо, якби нас вчасно не зупинив Брук і не показав на ледь видиму стежку, що починалася біля великого куща з червоними ягодами.

– А ви впевнені, що то стежка і нею користуються? – засумнівався Фін.

– Угу, – тільки буркнув Брук.

– Думаю, нею користуються нечасто і переважно ті, хто, як і ми, йдуть до віверни в гості, – висловив свою здогадку Грен.

– Угу, – тепер вже підтвердив Друк.

Стежка була досить вузькою, тому нам довелося просуватися далі ланцюгом. Брук пішов першим, далі ми, а замикав процесію Друк, щоб ніхто часом по дорозі не загубився. Ще три години ми йшли ледь помітною стежкою, що вихляла поміж кущів, дерев і валунів, поки не вперлися в суцільну стіну скелі. Тільки тепер було вирішено перепочити і скористатися провізією Барока. Тролям також потрібен був перепочинок і підкріплення сил перед сходженням на вершину скелі, а вона, я вам скажу, була чималих розмірів, за її виступом гнізда віверни взагалі не було видно. Брук із Друком ще десь годину відпочивали та набиралися сил, а тоді почали готуватися.

– А нам що робити? – спитав я тролів.

– Чекати, – просто відповів Друк.

– А ти, – Брук показав на Муню, – будеш тримати знизу мотузки і нас страхувати.

– Нема питань, – без будь-яких суперечок погодився дракон і почав шукати краще місце біля скелі, щоб зручно влаштуватися.

Брати підперезалися мотузками, другий кінець яких передали дракону. Взули якесь спеціальне взуття, а на руки рукавиці, щоб було краще зчеплення зі скелею, та й поповзли вгору. Судячи з того, що в скелю вже були вбиті гачки, які вели наверх, а тролі впевнено по них підіймалися, можна було зрозуміти, що вони не перші й не вперше долали цей нелегкий шлях. Вже незабаром хлопці зникли за виступом і нам нічого не залишалося, як тільки чекати й сподіватися. Дві години промайнули в очікуванні, але ніхто так і не з’явився в полі нашого зору, та й згори взагалі нічого чутно не було. Муня весь цей час міцно тримав мотузки, які розхитувались під поривами вітру. Ми з Фіном підійшли до нього і запропонували підмінити його на деякий час, щоб міг відпочити.

– Ні, я не змучився. Якщо все буде добре і їх буде четверо, а якась пара ненароком зірветься, то ви їх не втримаєте, – сказав дракон. – Вони вас просто переважать, і ви полетите догори, а вони розіб’ються, після чого така ж доля спіткає і вас.

Можливо, й так, але можна було б тримати дві мотузки обом, що дві пари можуть зірватися одночасно, було малоймовірно, а одну пару ми двоє з лицарем точно втримали б. Але сперечатися не стали, як не змучився, то хай тримає.

– Щось довго їх нема, – почала нервувати Катя. – Вони вже давно мали б з’явитися.

– Якщо віверна на місці, то, гадаю, вони будуть чекати доти, поки та не полетить з гнізда, – припустив Грен.

– Мабуть, тут ти правий, – погодилась із ним Катя, – просто чекати вже несила.

Як почало вечоріти, ми побачили велику тінь, що промайнула по землі, а ще за пів години ми зітхнули з полегшенням, бо на виступі з’явилися тролі, на плечах яких сиділи домові і міцно трималися за їх грубі шиї. Незабаром всі опинилися на землі і в наших обіймах. Навіть Катя, яка недолюблювала Уча, поплескала його по плечу і привітала з поверненням на грішну землю.