Не все так кепсько, як здається! Книга 1

Розділ 18

Скажу вам правдиво, приємно прокидатися на природі, біля річки в обіймах коханої людини, навіть якщо над тобою стоїть нагла пика Уча з посмішкою від вуха до вуха і будить тебе.

– Підйом, голубці, тьху ти, голубки. Треба помалу збиратися, Довгобородий нас вічно чекати не буде, – сказав домовий, потім ще трохи подумав і додав, – а фіг його знає, може й буде, якщо він вічно живе, то яка йому, блін, різниця, скільки чекати, щось я заплутався. Але все одно, вже час прокидатися і снідати, бо без вас не почнемо, а в мене і так в шлунку вже буркоче, а в голові одні голубці.

Розбудивши нас, домовий зробив свою підлу справу і з гордовито піднятою головою особи, яка виконала покладені на неї обов’язки, направився в бік табору. Вставати зовсім не хотілося, але ж і примушувати всіх чекати теж було незручно.

– Дякую тобі, – встаючи та поправляючи на собі одяг, заговорила першою Катя.

– За що? – спросоння я ще не дуже добре тямив, про що мова.

– За чудову ніч.

– Та нема за що, – чомусь червоніючи, як варений рак, тільки й зміг витиснути я з себе. – І тобі дякую за ніч.

Катя нахилилась наді мною, ще раз поцілувала, а потім, схопивши за руку, почала мене підіймати.

– Давай вже, вставай, ледащо, бо через нас всі голодні залишаться. Ти ж не хочеш, щоб твій Уч нам потім всю дорогу нив.

Уявивши собі ниючого домового, я скоренько підвівся, підійшов до річки, поспіхом сполоснув лице і попрямував за Катею до нашого табору. Прийшовши на місце, ми побачили, що Уч трохи надурив. Ніхто нас чекати не збирався і всі вже давно із задоволенням запихали їжу за дві щоки, і якби ми не поквапились, то так би й лишилися голодні. Тому можна було подякувати домовому, що не забув про нас.

– Нам ще довго йти? – поцікавився Грен у тролів.

– Думаю, в обід вже будемо на місці, – повідомив Брук.

– Супер! – зрадів учений. – Я вже не можу дочекатися.

– Я б на твоєму місці так не радів, бо ніхто не знає, який прийом нас там чекає, – остудив його запал Уч. – Можливо, нас просто виженуть в шию і на тому все закінчиться.

– Я бачу, ти домовий з оптимізмом.

– Я б сказав краще, що я домовий з реалізмом!

– Буде як буде, – приструнив я обох, – а йти все одно треба.

Усі з тим погодились, тому через хвилин двадцять вже були готові до подальшого руху. Дорога й надалі складалася спокійно, ніхто на нас не нападав, верхосруль нас теж не вполював, ніхто ніде не пропадав і ніхто навіть не сварився й не сперечався, двома словами – приємна нудота. Але не може ж постійно бути все так райдужно, треба трохи і екстриму додати. Скільки часу ми вже тут перебували, але ще ні разу нам не доводилось бачити справжній дощ, і от нарешті дочекались. Я навіть сказав би, що дочекались не просто дощу, а цілої зливи з буревієм. Спочатку добряче потемніло навкруги, потім звідкись взявся сильний поривчастий вітер, дерева почали скрипіти, як стара дерев’яна підлога під тяжкістю кроків велетня, і нарешті пішла стіною злива. Ставало трохи моторошно, але печер поряд не було, щоб сховатись, тому залишалось тільки тулитись до стовбура великого дерева з пишною кроною, яке хоч трохи захищало, але все одно за п’ять хвилин всі були мокрі до нитки. Через п’ятнадцять хвилин злива закінчилась і почало світлішати, але ми були повністю мокрі, а в такому вигляді продовжувати шлях було не дуже приємно.

– Пропоную вийти десь на галявину і під сонечком трохи обсохнути, – запропонувала Катя.

Заперечувати ніхто не став, так і зробили. Галявина знайшлась дуже скоро, сонечко вийшло з-за хмар і гарно гріло. Ми повикручували свою одежу, як змогли, і поставали в позу окультистів, що моляться денному світилу, бо присісти не було змоги, навкруги також все було мокре. Так і стояли десь пів години, поки з нашої одежі йшла пара, і нарешті труси перестали прилипати до дупи.

– Ну що, хтось ще хоче позасмагати? – спитав Уч. – Чи все ж будемо вирушати далі?

– Я б не відмовився ще позасмагати, а то щось в мене сьогодні шкіра якась дуже бліда, – відповів Муня.

– Навряд чи воно тобі допоможе, бо це просто дощ з тебе бруд змив, – домовий у своєму стилі вирішив покепкувати з дракона. – Зачекай тиждень і будеш засмаглим, як і раніше.

Як не дивно, дракон зовсім не образився, а навпаки погодився:

– От і мийся після цього часто, зовсім привабливість можна загубити.

Тролі вгадали, в обід ми вже підходили до водоспаду. І тут нас чекала несподіванка. Довгобородий був не у своєму помешканні, а сидів на березі річки, примостившись на великій каменюці, що нависала над водою. Виставивши назустріч сонцю свою бороду, він просто насолоджувався теплом, що дарували промені. А можливо, він ще й нас чекав, хто ж його, довгожителя, знає. Переривати його сонячні ванни не хотілось, тому ми тихенько стали осторонь, чекаючи слушного моменту. Чекати довго не знадобилось.

– І довго ви там стояти і рячитись на мене будете, чи знову язика проковтнули? – почули ми голос дідугана. – Якщо знову приперлись, то йдіть вже сюди. Чи то я маю тепер вставати і йти до вас?

Зауваження було слушне, тому ми підійшли ближче.

– І що вам від мене такого потрібно, що ви мене ніяк не можете у спокої залишити? – поцікавився Довгобородий.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше