Розділ 1

НЕ ЯНГОЛ для БОСА

Альміра Рай

Влаштуватися на роботу мрії до одного з найвпливовіших бізнесменів міста виявилося легше, ніж я думала. Одна маленька безневинна брехня і посада особистої помічниці в мене в кишені. Я отримала доступ до важливої інформації та до найнебезпечнішого чоловіка, якого зустрічала у своєму житті. Занадто просто, щоб бути правдою?

Справді, занадто… І кішка стала мишкою.

Розділ 1

Я розглядала потворну картину на стіні, коли за широкими дверима щось гримнуло. Та так голосно, що я мимоволі здригнулася.

За секунду з кабінету директора вийшов секретар. Молодий чоловік на вигляд трохи старший за мене був майже незворушним, коли йшов до свого столу. Я ж розглядала його з неприхованою цікавістю. Незвично бачити чоловіка у ролі секретаря. На його столі малася табличка з ім'ям – Квентін Харріс.

І як же ти отримав посаду, Квентіне?

– Містер Рокс готовий вас прийняти, – сказав секретар так, ніби несподівано згадав про мене.

Наче я не сиджу тут уже двадцять хвилин і не спостерігаю за тим, як Квентін то заходить до кабінету начальника, то виходить трохи побілілим. І так тричі.

– Чудово! – вигукнула я і піднялася, поправляючи спідницю. Я виглядала бездоганно. На мені був мій найдорожчий костюм кольору морської хвилі, ніжно–блакитна блуза в тон очам, і дуже симпатичні туфлі. Я навіть уклала своє довге волосся в пучок, хоча одне руде пасмо все ж вибилося з ладу, але я швидко його поправила перш, ніж увійти. Звичайно, я нервувала, але подумки повторювала собі, що немає жодної об'єктивної причини, через яку мою кандидатуру могли б відхилити. Без прикрас та зайвої скромності: я організована, пунктуальна, розумна, активна, гарна собою і чудово володію українською. Немає причин!

– Міс Гордон? – покликав мене Квентін з нотками розпачу в голосі. Обернувшись, уважно на нього подивилася.– В агентстві точно немає перекладачів чоловіків?

Він це серйозно?

– Після того, як ви відхилили двадцять три кандидати? – відповіла питанням. – Вибачте, але нас, перекладачів, не випускають партіями. Тим більше, що містер Рокс мав дуже жорсткі умови – ідеальну українську, без акценту, плюс досвід і навички особистого помічника.

Секретар стримано кивнув і жестом вказав на двері.

– Він не любить чекати, – все, що Квен відповів мені.

Я стиснула зуби, не ставши нагадувати, що саме він мене і затримав. Зробила глибокий вдих, сіпнула за ручку і увійшла.

У першу секунду я трохи розгубилася. Кабінет виявився величезним. Здається, він займав третину всього поверху, не менше. Мінімум меблів, максимум вільного простору. За бажання тут можна було пересуватися велосипедом. Панорамні вікна хмарочоса відкривали вид на південну частину міста, затоку та міст. Мені довелося покрутити головою, щоб зрозуміти, де стіл містера Рокса. Він був праворуч, хоча самого чоловіка там не було. Лише гора паперів та складений ноутбук. За столом під вікном розташовувався низький довгий стелаж з безліччю однакових тек.

Я зробила крок і повернула голову вліво, коли відчула погляд. Дуже чітко, ніби мене покликали. Але Рокс не видав жодного звуку, ніяк не видав своє місце розташування, а просто безпардонно розглядав мене, сидячи на одному з двох шкіряних диванів біля вікна і попиваючи щось спиртне.

Наші погляди зустрілися, але навіть після цього він мовчав. Ні привітання, ні запрошення... ні совісті, більш за все. Саме таке враження у мене склалося, коли я оцінила чоловіка. Навіть незважаючи на те, що він сидів, я зрозуміла, що він вищий за мене як мінімум на голову. Під білою сорочкою чітко вгадувалися міцні м'язи та атлетичне тіло. А ось емоції приховувала холодна маска на обличчі. Зовнішність гарна та хижа одночасно. Лоб перетинали неглибокі зморшки, ніс, здається, колись трохи «підправили» з правої руки, а ось нижню частину обличчя майже не було видно через тижневу щетину. Я б сказала, гарний… Але очі лякали. Не так відсутністю фарб, як холодом. Здається, у його досьє щось було про проблему із зором.

У будь–якому разі, мовчання затяглося, і я вирішила розпочати першою.

– Добрий день…

– Українською, – обірвав він мене. Його голос був дуже низький, з хрипотою, і при цьому тихий, спокійний, але жорсткий.

Вимога прозвучала досить грубо, як і його кивок на вільний диван в якості запрошення. Але це нітрохи мене не зачепило. Швидше здивувало. Що хоче оцінити? Володіння мовою? Наявність акценту? Він сам зрозуміє хоч слово? Придушивши усмішку, я сіла і перейшла на рідну мову, видавши інформацію на одному подиху.

– Добридень, пане Рокс. Мене звуть Віра Гордон. Мені двадцять п'ять років. Я народилася у невеликому містечку Полтавської області в Україні. Коли мені було шість, батьки мігрували до США. Українською я володію досконально, тому що спілкувалася рідною мовою з батьками до шістнадцяти, паралельно вивчаючи англійську.

Зупинилася, коли зрозуміла, що бовкнула зайвого. Втім, не думаю, що він зрозуміє.

– Чому лише до шістнадцяти?

Мої очі мимоволі округлилися, і перша думка була, що мені почулося. Але він повторив. Українською!

– Чому до шістнадцяти?

Чувся явний акцент, але…

– Вау! Та вам і перекладачка не потрібна, – похвалила я й посміхнулася. Але коли стало ясно, що милої розмови у нас не вийде, і Рокс все ще чекає відповідь на запитання, я знову посерйознішала. Сама винна, що звернула на криву стежку. Відповідь зачіпала глибоко особисте і болюче. Тому я приховала частину правди.

– В шістнадцять я поїхала з батьківського дому. Опинилася в американському середовищі. Вступила до університету. Я вчилася у…

– Досить, – знову обірвав містер Рокс і потягнувся до скляного столика, щоб поставити келих. А потім він присунувся трохи ближче, сперши лікті на коліна і схрестивши пальці в замок. Тепер він був досить близько, щоб я змогла роздивитися його очі. Один був нереального світло–сірого кольору. А другий майже зливався із білком. Здається, чоловік частково сліпий. Саме це він демонстрував, ніби намагався залякати.