Розділ 2

Розділ 2

Сьогодні я нервувала навіть більше, ніж учора. По–перше, знала, що моє становище дуже хитке і, ймовірно, бос буде чіплятися до кожної дії. По–друге, я почала перейматися тим, як начальник відреагує на обман, коли дізнається. Адже будь–яка брехня одного дня викривається. Чому я не подумала про це раніше? Тому що не зустрічалася з Аланом Роксом особисто. Вчорашньої бесіди вистачило з головою, щоб зрозуміти, що зради він не прощає.

Піднімаючись у ліфті на двадцять другий поверх на самоті, я намагалася придумати чіткий план поведінки. Бути ідеальною – все, що потрібно. Завоювати його довіру та симпатію будь–яким чином. Будь–яким! Я маю зайти далі за всіх, хто був у нього до мене. Добре, це неможливо!

Але вчора я теж без особливих надій йшла на співбесіду. І здобула шанс.

Ліфт відкрив мені вид на просторий хол, і я зробила сміливий крок.

«Бути ідеальною», – нагадала собі. – "Бути собою".

– Морквинка, я тут! – почувся голос Квентіна. Зовсім не з того боку, куди я прямувала. З холу вели два коридори – один прямо до столу секретаря і кабінету начальника, а другий мені був невідомий. Туди я й попрямувала. Темно–бордова килимова доріжка приглушувала звук кроків. А ось стіни мені не подобалися. Вірніше, велика кількість потворних абстрактних картин. Ніколи не розуміла цей вид мистецтва.

– Ти йдеш? – покликав Квен ще раз і визирнув з–за дверей.

– Віра, – нагадала я. – Прошу, не називай мене морквою. Адже якщо це прізвисько причепиться до мене з першого дня, я його зі шкірою не відшкребу.

І в якості хабара протягла Квентіну перову ручку від Паркер. Хтось подарував мені її на випускний. Марна річ в наш час, але Квентін, на мою радість, оцінив.

Розглянувши подарунок, він злодійкувато озирнувся на всі боки і засунув футляр у кишеню свого піджака.

– Гаразд! – погодився він, з лукавством розглядаючи моє волосся. Сьогодні я не встигла його зібрати. Тільки закрутила кінчики, щоб вони симпатично виглядали на рівні грудей. – Тоді лисичка? Тобі пасує.

– Віра! – вкотре наполягла я. – Ти збираєшся мене навчати чи ні?

Хлопець підступно посміхнувся і жестом запросив пройти в середину приміщення. Це був спортзал. І кухня. І релакс–зона з диванами та величезним телевізором. А ще там було з десяток напівголих хлопців, котрі займалися на тренажерах. Коли я увійшла, майже всі звернули на мене увагу. Ще б пак! Свіже м'ясо!

– Тут у нас зона відпочинку для персоналу. Хоча Рокс сам часто заходить скинути пару. Ти можеш приходити сюди у вільний час, як і всі. Якщо він у тебе буде, звісно. Після твоєї вчорашньої витівки всі дуже захотіли тебе побачити, тому й прийшли раніше. Плітки розходяться швидко, чи знаєш. Тепер хлопці робитимуть ставки, як швидко ти звідси вилетиш.

Мило! І найголовніше, чесно.

– Усі? – перепитала я, все ще перебуваючи в розгубленості. Таку дозу тестостерону не кожна пристойна дівчина винесе. Навіть якщо приймати її одними лише очима. – Хто вони?

– Менеджери з різних відділів, переважно, – пояснив Квен. – Вони працюють на поверсі нижче. Двоє з особистої охорони боса – Адам та Марк – зазвичай стирчать тут. А ще є Білл, – він показав на хлопця з рушником, який не зводив з мене очей і посміхався, як бовдур. – Білл організовує зустрічі із іноземними партнерами. Його ти бачитимеш частіше, ніж решту.

– Прекрасно! – з сумнівом простягла я.

– Перекусиш щось? – запропонував Квентін.

У мене за всього бажання через нервозність шматок у горло не ліз. Мотнувши головою, я з благанням подивилася на секретаря.

– Гаразд, ідемо, – змилувався він. – Вивчимо розпорядок дня та найважливіші контакти начальства. До восьми маємо впоратися.

Я закрила блокнот з позначками, і рівно о восьмій, ні хвилиною пізніше, в холі з'явився Алан Рокс. Дверцята ліфта навіть не відчинилися до кінця, а він уже знайшов мене поглядом. Відсканував з ніг до голови, оцінив, можливо подумки відшльопав за вчорашнє, хто знає... А потім, гордо пройшов до своїх дверей, навіть не зупинившись біля нас із Квентіном.

– Доброго ранку, містере Рокс, – привітав секретар, випроставшись по струночці.

– Добро…

Я навіть промимрити нічого не встигла, як він кинув через плече:

– За мною!

Мене одразу насторожило те, як жваво звучав його голос. Начебто передчував тортури зі мною в ролі жертви.

За відсутності начальника до кабінету можна було заходити лише Квентіну. Щоранку він провітрював приміщення, розкладав на столі документи та графік на день, а також ставив на спеціально відведене місце склянку з водою, скибочкою лимона та дрібкою кориці.

У цьому офісі панував ідеальний порядок та чистота – куди не глянь. Хаосу було відведено місце лише у потворних картинах. Моя знервованість посилилася. А що якщо я не впишуся в дорогий і химерний світ Алана Рокса?

Він сам, ніби почув мої думки, зупинився біля столу і обернувся. Не просто для того, щоб перевірити, чи зайшла я, чи зачинила двері і чи готова виконувати всі його вказівки, а щоб ще раз прискіпливо оглянути.

– Волосся завжди зібране в хвіст. Косметики мінімум. Про яскраву помаду забудь. Блуза лише біла, без візерунків. Костюм...

Він узяв зі столу склянку і зробив ковток, не відриваючи від мене очей.

– Костюм можеш викинути. Той, що був учора – також. Тобі потрібний новий гардероб, і я займуся цим особисто. Вилучу з твоєї зарплати.

Я до останнього намагалася бути незворушною. Навіть не моргнула, коли він забракував мій улюблений костюм від Зари. Але на останній заяві моя щелепа все ж відвисла сама по собі.

Скосилася на склянку в його руці. Що в нього за чарівна вода там така? Адже він жартує?! Судячи з задоволеної усмішки – ні! Знущається! Мій бос женоненависник вирішив просто мене винищити.

Ну ні! Не вийде! Я готова грати за цими правилами.

Маска байдужості одразу приховала всі мої емоції, і я подумки заприсяглася, що не зніму її принаймні до кінця робочого дня.