Не забуду

Як забажаєш

Їх було ще четверо. Тих що приходили у ночі. Вони не просились погрітись біля вогню, не торгувались. Почерзі застигали на межі ночі і світла, роздивлялись нас недовго і йшли собі далі. 
Останній прийшов майже під ранок. Коли небо почало сіріти. Я прокинувся від його погляду. Він вже нікуди не спішив, знав що забракне часу. Просто стояв і дивився. Побачив, що я прокинувся і махнув рукою, сумно посміхаючись.
Здалося чи Легендарний ледь відчутно, але все ж сіпнувся? Дівчина міцно притиснулась до мене і трохи тремтіла уві сні. Цей клятий нічний холод ніхто не любить, наскільки мені відомо. 
Я обережно встав. Зняв з себе куртку і укутав в неї свою знайому якомога щільніше. Лише тоді підійшов до візитера. Той смиренно чекав.
- Добре виглядаєте разом. Вона з перших? - його голос звучав звичайно, живо. Що саме привело до смерті сказати було складно. Зараз ран на тілі не спостерігалось, але від живота до взуття, частина футболки і штани були рясно залиті кров'ю.
- Ніби, - знизав плечима.
- Знав колись дівчину з перших. Найщиріша людина яку я тут зустрічав. Не зіпсута, Сонячна - так я її називав. А вона мене Темним Лицарем. Це були найліпші часи мого нежиття. Потім нас звісно вбили, так завжди тут буває. В будь якому разі, у кожній історії один і той самий кінець, - він хмикнув. - Але я відшукав її знов...
- Це хіба можливо? - або візитер зараз заливає, або це нова інформація для обдумання.
- Майже ні. Важко, довго, але шанс існує... От тільки вона вже більше не була Сонячною. Нове ім'я і нова смерть змінили її радикально, залишилась тільки зовнішність. Пустишка.

Він видихнув, озирнувся назад, де вставало сонце, йому залишались лічені хвилини. 
- Прощавай. Сподіваюсь там ще щось є. Бережіть один одного, цінуйте кожну мить, - на цьому він подивився мені за спину. Там, у двох кроках, стояла моя знайома, кутаючись у довгі рукави куртки.
Візитер зробив крок, збираючись йди геть.
- Темний Лицар, - позвав я його.
- Слухаю тебе, - голос звучав тихо і втомлено. 
- Воїн прощає тебе, - відчуваю руків'я Австрійця стиснуте у руці. Не розумію як він там опинився. 
- Але ти не той, - заперечує Лицар. - Хоча все одно дякую, це важливо... напевно.
І тоді Легендарний вдарив його у груди. Темний сіпнувся, застогнав ледь чутно. Я витягнув ніж і відступив. А візитер опустився на коліно.
- Не розумію... - він ще подивився на мене, а потім роздався яструбиний крик з неба. Нас обдало повітрям, ледь вловимий жіночий силует з рудим волоссям підхопив Темного Лицаря і вмить вони опинились у повітрі.

Стало зовсім тихо. Звуки розчинились у моменті. Легендарний повернувся на пояс. Мені дуже кортіло запитати його, чи він задоволений нарешті, але лякати ще сильніше дівчину, що й досі стояла позаду мені не хотілося. Я повернувся до неї, очікуючи нову хвилю ненависті, страху, чогось такого...
- Розкажи мені. Все. Хто він? Що сталося?
Ми повернулись до вогню, ялинкові гілки м'яко і гостинно зпружинили під сідницями. Тут було набагато тепліше. І ближче до вогню, і дерево захищало від вітру. Але на небі групувались темні хмари, схоже скоро буде дощ. До цього моменту нам би знайти якийсь дах над головою.
- Пішли, - я підняв рюкзак, повісив на шию рушницю і вийшов з галявини перший.
Дівчина йшла слідом, а коли стала така можливість, то і поруч. Вона не запитала куди,  скоріше за все в тому винна суміш емоцій в якій причаїлись відтінки байдужої пасивності, зародок довіри до незнайомця та відсутність вибору - ми все ще були зв'язані. Чого було більше?..
- Так хто вони? Ті що приходили вночі? - пошепки запитала вона. Ліс навколо був неприродно тихим, так що кожен хрускіт сухої гілки під ногами добряче грав на нервах.

- Непрощені. Ті хто порушив закон і втратив дозвіл на переродження, - почав я пояснення, очікуючи ще тисячу запитань. 
- Переродження? - вона не заставляла себе чекати.
- Так, в цьому світі смерть не так однозначна та безповоротна. Тих хто помер забирають валькірії, а на наступний ранок вони знов живі. Ніхто не знає, що відбувається у цей проміжок часу, ніяких спогадів зберегти що до цього не вдається. Виключенням стають порушники закону. Вони помирають до заходу сонця. Обов'язково. Будь яким чином. А вночі встають, щоб до ранку блукати в темряві і шукати прощення в тих, перед ким вони той закон порушили. Якщо прощення надійде, валькірія забере на переродження, якщо ж ні, вони просто зникають. Куди? В інший світ чи просто в нікуди - теж ніхто не знає.
- А хіба він завинив перед тобою?
- Ні, я не зовсім розумію що зробив, і що сталось. То якось само, - замірковано помахав рукою в повітрі.
- Ааа... А то значить була валькірія... А що за закони? Багато їх?
- Я знаю два - не можна відмовляти і шкодити тим, хто попросив в тебе води, або прихисток біля твого багаття. Але впевнений, що існують і інші. Тут така справа, коли зіштовхнеться з законом, ти будеш точно знати, що це він. 
- Яким чином?
- Як тоді коли ти попросила приєднатись до вогнища. Згадай свої слова: "Не відмов у теплоті вогня свого і нехай валькірії несуть тебе в палких обіймах..." - вони прийшли самі по собі. Бо такий закон. Так само буде і в інших випадках. Ти просто будеш знати.

Якийсь час ми мовчали. Вона обмірковувала інформацію, я спостерігав за небом. Мені не подобались хмари. Занадто швидко розлите чорнило захоплювало блакитну вись. Буде злива, або ще й щось погірше. 
Попереду місто і взагалі-то я вагався чи не обійти його стороною. Так, це значило б зробити крюк у зайвих два дні та йти далі умовно голим, без лута, але місто - то великі угрупування і інша поодинока небезпека. Пройти неушкодженим його вдається далеко не завжди. Але чавкати по болоті, абсолютно мокрим, хотілося ще менше. Тим більше зараз я не сам. Отже місто...
- В тебе є вода? Так хочеться пити, - її голос був таким приємним. Набагато приємніший постійної тиші навколо.
- Ні, пробач, - чомусь вибачився я, і одразу пожалів. Що за слабкість? - Спрага пройде. Час від часу вона повертається, але тут без води можна прожити набагато довше ніж при житті. А їжа взагалі не обов'язкова. А ще тут немає хвороб. Можна скільки завгодно мерзнути і нічого тобі не буде.
- Круто... напевно. А старість? Тут старіють? - вона провела пальцями по бездоганній шкірі обличчя. 
- Думаю, що ні.
- Як? Не бачив старих людей? А ти скільки тут? Зморшки не з'являлися нові?
- Після переродження тіло відновляється.
- Ааа... - вона подивилась на мене уважно блакиттю своїх великих очей. - А ти багато помирав? 
- Більше ніж хотілося б.
Я вивів нас на дорогу. Тут шансів зустріти неприємності було набагато більше, але дощ от-от почнеться, а нам ще йти з десяток кілометрів. По асфальту ходити набагато зручніше і швидше, все-таки ми діти цивілізації. А чи так воно досі?
- Як тебе звати? - схоже їй було некомфортно в тиші.
- Одіссей. А тебе?
Вона замислилася ненадовго. Насупилась, згадує. Не вийшло. Тепер придумує. Знайома історія. Але як жеж давно це було. Як давно я був з перших, як давно став Одіссеєм...
- Ітака. Мене звати Ітака, - з викликом сказала вона задоволено. 
Я уважно на неї подивився, розчінюючи сказане. Чи знає вона як назвалась? Чому саме так? Який сенс вкладає?..
- Що? Чого ти так дивишся? Не подобається?
- Навпаки. Гарне ім'я, - я не став бентежити її. Скоріше за все воно просто прийшло їй в голову, як було з кожним з нас. А тут ім'я міняти погана прикмета. 
- Приємно познайомитись, Ітака, - протягнув їй руку. 
Недовірливість на її обличчі змінилась легкою посмішкою. Холодні пальці опинились на мить в моїй руці і це було найприємніше відчуття за десяток останніх перероджень. Вона більше не боялась мене. Це було дивно, а ще тішило.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше