3

Столиця зустріла мене шумом та натовпом людей. Аж у голові загуло. Ще й дорогою стало зле. Не звикла я до таких довгих подорожей. Маю призвичаїтися. А перш за все маю знайти екіпаж, який довезе мене до університету. Треба когось запитати. Покрутилася на місці і побачила натовп людей, які просто стояли один за одним. Я направилася ближче, щоб звернути увагу на себе і запитати, нарешті, де я зможу знайти екіпаж, бо всі проїздили повз, не звертаючи увагу на мене. Зробила приємну, як на мій погляд, посмішку і звернулась до першого-ліпшого:  

- Вибачте, не підкажете де… - не встигла договорити як той добродій просто пішов, не звернувши на мене уваги, ще й плечем зачепив так, що я ледь втрималась на ногах.   

Не зрозумівши. що сталося, я відступила назад, та ненароком наступила комусь на ногу. Швидко розвернулася, щоб вибачитися, та не встигла навіть рота відкрити, як жінка, яка постраждала від мене дзвінко заверещала:

- Дивись куди преш! Дурепа! - і штовхнула мене рукою. 

І тут я, зі своєю валізою, яка трохи менша за мене, починаю падати назад. Не можу втриматися на ногах. Аж раптом хтось притримав і мене, і валізу, щоб ми не впали.  

- Дякую, - кажу я, скоріше за все, собі, бо люди тут якісь дивні і навряд комусь потрібно моє вибачення, та розвертаюся подивитися, хто ж там такий добрий.

- Ви загубилися, пані? - звернувся до мене мій рятівник.

Високий юнак, міцної статури з великими блакитними очами. Він явно не місцевий, бо посміхається і розмовляє зі мною. Так, думаю, вгадала, бо він також з валізою. 

- Я загубилася і взагалі не розумію, що відбувається.

Я пояснила, що маю їхати до університету прикладної магії, та не знаю, як найняти екіпаж і, взагалі, як тут це робиться. Я ж щойно приїхала з іншого міста. Він люб’язно сказав, що екіпаж скоро має під’їхати, але я маю стати в кінець черги. І показав рукою де саме кінець тієї черги. Я зрозуміла, що поки мене товкли тут ті двоє, черга збільшилася і мені доведеться почекати трохи довше. Але, людоньки, як це можливо - черга на екіпаж? Може він жартує? Це ж нечувано. І смішно водночас. 

Я намагаюся зробити нормальний вираз обличчя, бо виглядаю, мабуть, спантеличеною дурепою. Точно, як назвала мене та жінка, перед якою я не встигла вибачитися за зіпсоване взуття. Стою і не знаю, як взагалі реагувати на почуте. Просто мовчки дивлюся на блакитноокого в очікуванні, що він все ж скаже, типу, я пожартував, а ти повірила, ха-ха. Але ж ні, він абсолютно впевнений, що я маю зайняти чергу і дочекатися, коли приїде той клятий екіпаж!  

Аж раптом чую стукіт копит і бачу славнозвісний екіпаж, в якому карета на десять осіб і шість втомлених коней, яких лупцює візник. Блакитноокий побажав мені успіхів і швиденька сів у карету зі своєю валізою. Візник побачивши валізу почав гніватися і вимагати оплату по подвійному тарифу. Хлопець посміхнувся, заплатив, потім підморгнув мені і екіпаж поїхав.  

Я швиденько пішла вкрай черги, щоб вона не стала ще більшою, поки я тут буду розмірковувати чи правду сказав той хлопець, чи пожартував над наївною дівчинкою з провінції. Черга за мною збільшувалася, як на ярмарку. Взагалі я трохи розгубилася. У моєму невеликому місті люди більш добрі та люб’язні. Готові допомогти, якщо хтось потрапив у скрутну ситуацію. А тут… Якби той блакитноокий не втримав мене, я була б затоптана натовпом, який не спитав навіть, як мене звали, щоб написати на надгробку, якщо від мене залишилось би хоч щось, щоб поховати з почестями. Самій смішно стало від власних думок.  

Поки я насміхалася сама з себе, підійшов наступний екіпаж, в якому було місце для мене. Я сіла і одразу заплатила дві монети, щоб візник не гарчав на мене. Той вилупився і запитав, за кого ще я плачу. Я показала на валізу, а він віддав мені одну монету і сказав, що довезе мене, а мою валізу - безкоштовно. Ну хоч валізі моїй сьогодні щастить! Мабуть цей чоловік також не місцевий, бо, як мені здалося, він відрізняється тим, що просто посміхається.

Їхали ми швидко, але я встигла позаглядати на, гарно вбрані квітами, вулиці, височенні будівлі і магазини, які світилися тисячами ліхтариків, зазиваючи покупців. Гарно тут. Моя зупинка була кінцева і я, подякувавши візнику, вийшла на алею. Переді мною красувалася величезна будівля головного корпусу з написом “Університет Прикладної Магії”. А біля дверей стояла табличка з написом “Приймальна комісія. Вхід з двору” і стрілка, яка показувала напрям.

Я швиденько пішла туди, куди вказувала стрілка. Споруда універа виявилася набагато більша, ніж я очікувала. Чи то валіза була вже заважка, чи то я вже втомилась, та мені здалося, що я шукала ту приймальну комісію вічно. Нарешті, повернувши, за рогом я знайшла табличку з написом “Приймальна комісія” і знову стрілка. Я пожвавила хід, бо робочий день скоро скінчиться.  

“О Боги милосердні, дайте мені сил і терпіння!” - в голос закричала я, коли зайшла в двері і побачила такий самий напис зі стрілкою. Пішла за вказівками. Спустилася в підвал і там ще коридорами блукала. Поки блукала, подякувала тому працівнику, який понаставляв тут всі ті стрілочки. Бо сама я ніколи в житті не знайшла б це місце. Постаріла би в тих універських лабіринтах. Це, мабуть, одне з найважчих випробувань для абітурієнтів - не просто подати документи, а дістатися сюди і вийти живим. 

Знайшла потрібні мені двері і, постукав, одразу відчинила. Не стала чекати, коли запропонують зайти, бо боялась, що ніколи не потраплю всередину. 

- Доброго дня! Дозвольте зайти, - сказала впевнено й голосно, щоб привернути до себе увагу.