8

Прокинулась я рано, маю побачитись із блакитнооким, поговорити з ним, та ще й на роботу встигнути. Я швидко прийняла душ, заплела косу, вдягнула довгу сукню, хочу в перший день виглядати пристойно. Я ж бачила одяг Віоли, але ніхто не попереджав, може там якійсь дрескод. Все дізнаюся пізніше.

Розігріла їжу і побігла будити Влада, спочатку впевнившись, що він точно в кімнаті. Підійшла до дверей і постукала. Спить, не чує. Постукала гучніше. Чую, почав ворушитися.

- Владе, прокидайся! - наполегливо продовжувала стукати, поки він не підійшов до дверей.

- Ліндо? Котра година? Щось трапилось? - відчинив двері і впустив до себе.

- Так, трапилось. По-перше, я розігріла іжу, а по-друге, мій друг зникає щоночі без пояснень і повертається у жахливому стані під ранок. Що з тобою?

Він відвернувся від мене, щоб не дивитися в очі. Я підійшла до нього впритул, і рукою торкнулася небритої щоки, злегка розвернувши його голову, щоб побачити його очі.

- Скажи, тобі потрібна допомога?

- Я не можу зараз нічого розповісти, пробач. Я розкажу. Пізніше. То де обіцяна їжа? Сто років нічого не їв.

Я посміхнулась, розуміючи, що він переводить тему, та не сперечалася, а швиденько принесла йому його порцію. 

- М’ясо не дуже підходить на сніданок, але, якби вчора ти був вдома, ми відсвяткували би моє призначення на роботу.

- Вітаю, Ліндо! Ти - молодець! Вибач, що не розділив з тобою святкову вечерю. А м’ясо зараз дуже доречно. Відновлює сили ліпше за усі відомі мені закляття!

- Добре, маю бігти. Не хочу спізнюватися в перший робочий день.

- Успіхів тобі! Дякую за смачну їжу, - чмокнув мене в щоку.

- Бувай! До вечора!

Він не відповів, стояв пожовуючи свій м’ясний сніданок. А я побігла на роботу.

Перший робочий день, хоч і не офіційно, але це означає, що я - самостійна і доросла. Таке ж саме відчуття я мала, коли вперше йшла до школи. Аж подих завмирає. 

Забігла до корпусу і на вахті взяла ключ від кабінету, Віола навчила, як це робити. Отже, я розписалась у журналі про отримання ключа і пішла сходами до свого кабінету. 

На кафедрі ще нікого не було. Я відчинила двері і приступила до роботи. Почала переглядати протоколи кафедри за минулі періоди, щоб бути обізнаною в цих питаннях. Раптом відчинилися двері і я побачила злюще обличчя Патрика, який буквально увірвався всередину.

- Доброго ранку, пане Ламар! - привітно посміхнувшись, промовила я.

- Доброго ранку, пані Марак! - його обличчя змінилось. Суворість змінила посмішка, - Ви вже на роботі? Дуже добре! Мою кореспонденцію занесіть у мій кабінет. Будь ласка.

Слова “будь ласка” він промовив так, наче це завдало йому невимовних страждань. Склалося враження, що він не використовує такі слова, а тільки наказує. Я подивилася на столі Віоли, на своєму столі. Я навіть не знаю, звідки й коли брати його кореспонденцію. А Віола затримується. Я зайшла до нього в кабінет і, перепросивши, сказала, що не маю кореспонденції. Він трохи не запалав люттю.

- Як це? У Ваші обов’язки входить, окрім іншого, збирати в канцелярії кореспонденцію і щоранку заносити у мій кабінет! - він це прокричав, а не промовив.

Отакої! Мій перший робочий день почався з лайки. Та я не злякалась, дякуючи дару, який в мені від моєї найтемнішої бабці, я посміхнулася і відповіла:

- Прошу вибачити мене, та я ще не ознайомилася з усіма своїми обов’язками. Але запевняю, що дуже швидко опаную всі тонкості роботи. Дайте трохи часу, пане Ламар.

- У мене немає часу на це! Де Віола? - продовжує кричати, наче випробовує мою стійкість.

- Затримується. Впевнена, що на це є причина.

- Вона сама відповість за себе. А Ви, наразі, вільні. Та я все ж чекаю на листи.

Він дивився на мене і не розумів, чому я не почала тремтіти від його крику. А я дивилася на нього так натхненно, що також привело його у трохи розгублений стан. Він же не знає, що я - його таємна фанатка.

Я вийшла з його кабінету, а у приймальні стояла викладачка, яка ошелешено спостерігала за мною. Я спокійно зачинила двері і привіталася з нею, подавши руку.

- Я - Лінда Марак, новий лаборант кафедри і студентка магістратури, за сумісництвом.

- Вітаю! Мене звати Зоряна Пруд. Я - доцент кафедри. Будемо знайомі.

- Дуже приємно, пані Зоряно. Сподіваюся, спрацюємося! - посміхнулася я і пішла в лаборантську.

Вона провела мене здивованим поглядом і пішла до Патрика за порцією криків і роздратування. Як я зрозуміла, завідувач кафедри не дуже часто посміхається і зовсім не мотивує своїх працівників на роботу, а просто вимагає і добивається всього криком. 

Нічого, мені вистачить сил це витримати. Він - керівник, тому й має бути суворим. Напевне… Проте, згадуючи завідувача кафедри у попередньому універі, можу сказати, що з лагідною усмішкою і добрим ставленням до колег та студентів також можна завоювати авторитет.

Повернулася в кабінет, а там захекана Віола, перебирає якісь папірці.

- Привіт, Ліндо! Як початок робочого дня? - загадково запитала, хоча й знає, як тут все відбувається.

- Думаю, що так само, як і завжди, - пошуткувала я, - З криками та лайкою.

- Так, подруго, маєш рацію. Але можу сказати, що зараз Патрик набагато лагідніший. Бачила б ти його місяць назад!

- А що було? І що трапилося? - запитала я, тому що маю знати все, що тут відбувається.

- Він довів одну з доценток до виклику цілителя. В неї був серцевий напад. І це все лише за спізнення.