20

Дивно, що я не відчула його присутність. Мабуть, з усіма тими завданнями, що сама собі навигадувала, зовсім втратила відчуття часу і простору. Або настільки сильно звикла, що він завжди деінде, а не поруч. Та, побачивши коханого, всі почуття повернулись на свої місця. Я відчула твердий грунт під ногами і впевненість у собі. Злість відійшла на задній план і з голови вмить повилітали всі слова, які планувала висказати блакитноокому за його постійну відсутність і безвідповідальне відношення до навчання.       

Бажаю просто обійняти його.     

Лекція тягнулася дуже довго. Як я не намагалась слухати викладача і конспектувати, зосередитися так і не змогла. Сиділа і спостерігала за Владом, який старанно записував і уважно слухав лекцію. Візьму його зошит, та перепишу собі той конспект.

Довгоочікуваний дзвінок сповістив про закінчення пари і студенти почали виходити з аудиторії. Та ми з Владом не поспішали, а навпаки, чекали, поки всі вийдуть і залишать нас удвох наодинці. 

- Ліндо, можна спитати? - почула голос за спиною і повернулася.

За спиною стояв одногрупник, який хотів сісти поруч зі мною на вчорашній лекції. Я сердито поглянула на нього і відповіла:

- Всі питання щодо навчального процесу, розкладу тощо звертайся на кафедру, до лаборантської. Віола тобі допоможе розібратися.

- Я не це хотів спитати, - не впевнено, з червоними щоками і переляканими очима, сказав одногрупник, здається його звати Тарас, чи Борис, ще всіх не запам’ятала.

- Давай, запитуй вже, - трохи знервовано відповіла, бо хотіла, щоб всі нарешті зникли, залишивши мене з Владом.

- Я хочу запросити тебе на побачення… Давай сьогодні зустрінемось в кафе, якщо ти вільна, - випалив і, з полегшенням, видихнув так, наче готував цю промову тиждень.

- Ні. Я не вільна, - швидко відповіла і відвернулась від нього.

- А коли ти будеш вільна? - майже прошепотів Тарас-Борис.

- Ніколи, - відповіла, не дивлячись на нього, бо вже Влад підійшов до мене і чмокнув у щічку.

Ми стояли, дивлячись одне на одного і чекали, поки аудиторія повністю належатиме нам. Всі, нарешті, вийшли і залишили нас вдвох. Не гаючи часу ми обійнялися, немов не бачилися вічність. 

- Не зникай більше надовго… будь ласка.

- Так, бачу, що це небезпечно.

- Що ти маєш на увазі? - відсторонилася від нього і подивилась на відчинені двері аудиторії, куди, кивком голови, показав мені Влад.

Там стояв і спостерігав за нашими обіймами Тарас-Борис. Я відчула його злість і, примруживши очі, силою думки зачинила двері. Ще цього мені бракувало.

- За моєї відсутності ти нажила собі прихильників, кохана? - грайливо і, водночас, серйозно, промовив Влад.

- Припини знущатися, я навіть не знаю, як цього прихильника-спостеригача звати. І взагалі, знаєш що…

Влад не дочекався, поки я закінчу обурюватися та пристрасно поцілував мене. І я, звісно, відповіла йому, замруживши очі від насолоди. Здається в аудиторії піднялася температура до критичної позначки, бо мене наче кинуло в окріп. Я різко відсахнулася від нього, адже ми в університеті і за кілька хвилин починається пара, тому в аудиторію може хтось зайти. 

- Пізніше продовжимо, добре? 

- Я прийду сьогодні до тебе, добре?

- Ні, краще я до тебе, - сказала я, згадавши, що у мене є не зовсім звичайна гостя.

- Ну, добре, давай у мене, - посміхнувшись відповів блакитноокий і, обійнявши мене за талію, повів до іншої аудиторії, бо дзвоник уже пролунав.

Всі наступні пари ми провели разом, у перервах ходили в кав’ярню, розмовляли, сміялися. Але про те, що цікавило мене, я не питала, а Влад не розповідав. Сподіваюся, сьогодні я про все дізнаюся. Після пар Влад почекав мене, поки я розібралася зі своїми паперами на кафедрі і ми пішли додому. Дорогою вирішили, що готувати вечерю ніхто з нас не хоче, тому домовились зайти до кафе у студмістечку та набрати їжі.

Замовили по два сендвіча, салати, напої. Та я замовила ще порцію картоплі з м’ясом. Влад все оплатив і, дочекавшись, коли нам все винесли, все ж не стримався і запитав, чи я не лусну від такої кількості страв. Я не могла йому пояснити, що то не вся їжа для мене, тому просто посміхнулася у відповідь.

У гуртожитку ми відразу зайшли до кімнати блакитноокого, де, як завжди, був порядок. Швиденько накрили на стіл, повсідалися і почали їсти. Мовчки. Та я не витримала, і все ж завела розмову:

- Розповідай, де пропадав ці дні?

- Я знайшов роботу, - блакитноокий посміхнувся і зробив ковток соку.

- Змістовно… - обурилася я.

- Насправді нема чого розповідати, не ображайся.

- Тобто, ти днями й ночами десь пропадаєш, повертаєшся виснажений, прогулюєш навчання і тобі нема чого розповідаати? - роздратовано промовила, взяла пакунок з їжею для Жанет, спокійно підвелася і пішла до виходу, - Дякую за вечерю, було дуже смачно.

- Ліндо, не йди.

- Я дуже втомлена, вибач, побалакаємо пізніше, - відчинила двері й пішла до себе.

Важко було стримати гнів, але я змогла вийти спокійно і не розгатити двері на друзки. Зробила глибокий вдих і зайшла до своєї кімнати. Жанет чекала на мене і дуже зраділа моїй появі.

- Привіт, подружко! Їстимеш? Маю щось смачненьке для тебе, - дістала картоплю з м’ясом і поставила на стіл.

- Вітаю, Ліндо! Так, не відмовлюся перекусити, дякую, - злетіла на стіл і почала їсти.

Раптом я відчула, що Влад підійшов до моєї двері. Підійшов і стоїть, не стукає, не гукає, а просто стоїть. 

- Чого тобі, юначе? - ментально звернулася до нього.