Небесні міста

Розділ 2

Сашко минав Площу Ринок, коли його покликали.

– Назарчук! Зажди!

Олександр озирнувся: до нього поспішав Олег. За той час, поки вони не бачилися, слідчий пострункішав і навіть мав щасливий, а не набундючено-роздратований вигляд, як раніше.

– Де тут ця кав’ярня? Я вже тричі Ратушу обійшов, а її ніде нема.

Сашко всміхнувся і дружньо простягнув йому руку для привітання. Олег без зволікань відповів йому рукостисканням.

– Одразу видно, що ти не місцевий, Олеже. Ходімо, покажу. Та кав’ярня не на площі, а між будинками.

– Ти ще про туристів пожартуй, розумнику! – пхекнув Олег, та було видно, що він не образився.

Вони пірнули в арку і пройшли ходом між будинками, майже не помітним із площі, якщо про нього не знати. Якраз на середині проходу і знаходилася популярна кав’ярня, що полюбилася багатьом мешканцям міста і мандрівникам, котрі про неї раптом дізнавалися.

З іншого боку їм помахала Дарина, яка розмовляла зі Стасом. Поки більше нікого, окрім невеличкого гурту туристів, поряд не було.

– А Дарина що тут робить? – здивувався Назарчук.

– Сам у неї запитаєш.

Стас теж звернув на них увагу, обернувся, а Дарина пішла на зустріч, аби першою обійняти Сашка. Дотик її рук був таким лагідним, що у хлопця серце защемило. Він майже забув це м’яке тепло, яке огортає невидимим полотном і захищає від байдужості навколишнього світу. Олександр поцілував дівчину у щоку, не наважившись зараз на більше.

– Може, зайдемо всередину? Сьогодні вітряно, – запропонував Олег.

– Зайдемо, тільки ми ще не всі, – зауважив Стас, не зводячи погляду з Олександра, неначе від того, як Назарчук сприйме його слова, залежить, що відбуватиметься далі.

– А хтось іще має прийти? – Сашко відчув, ніби ним керують, і це дратувало.

– Не хвилюйся, нікого чужого не буде, – осміхнувся Стас, повністю розділяючи почуття товариша: він на місці Олександра поводився б значно не стриманіше. – А ось і вони.

До кав’ярні підходили Нечай і Всеволод. Олександр лише зітхнув, та всміхнувся, не приховуючи радості. У присутності цих двох незвичайних людей будь-хто почувався б у безпеці, а це Назарчукові було потрібно як ніколи.

– Радий бачити тебе, – кивнув Всеволод, а Нечай торкнувся капелюха.

– Взаємно, – схилив голову Сашко й лукаво глянув на Станіслава. – Хтось тут співав про каву, а ми досі на вулиці...

– Може, ще попросиш тебе пригостити? – в’їдливо поцікавився Стас, відчиняючи перед Дариною двері.

– Я сам можу вас усіх пригостити, якщо шановне панство буде не проти, – віджартувався Назарчук.

Розмова була такою невимушеною, такою дружньою, що наче заступала собою ці жахливі дні самотності, коли тонеш у думках і спогадах, постійно повертаючись у подію, яка змінила твоє життя. Спогади тримають кайданами, і від них треба позбутися якнайшвидше, щоб не потонути, якщо раптом здійметься буря. А її наближення Олександр відчував усім єством – ще трохи, і вітер дмухне в обличчя непереборною силою.

– Великі птахи злітають тільки проти вітру, – мовив до Сашка Нечай, скориставшись тим, що вони заходять до кав’ярні останніми.

– Що? – не зрозумів Олександр, здивований, як мольфар так легко відчув його думки.

– Я теж чую той вітер. Ми всі його відчуваємо, хоча й не завжди розуміємо, яке передчуття нас ятрить. Це природно. Головне – навчитися дослухатися до передчуттів.

– Я хочу такому навчитися, – хоча Сашко не договорив, та слова пролунали, мов прохання.

Нечай похитав головою, відповідаючи на не промовлене.

– У тебе буде така можливість. Але певно не сьогодні. Ходімо, нас чекають.

Поки вони затрималися, друзі влаштувалися за одним із найбільших столів під стіною. Стас роздивлявся кавову карту, радячись із Дариною щодо вибору. У кав’ярні було дуже затишно, грала тиха мелодійна музика, а на розписаних стінах, декорованих різнокольоровими камінцями, розташувалося на поличках і в шафах стільки цікавих дрібничок з минулого, що їх і за годину не втомишся роздивлятися.

Від турки на гарячому піску линув божественний аромат, і, вдихнувши його, Сашко зрозумів, наскільки сильно хоче справжньої кави, а не порошкового замінника щастя для полуночників. Друзі заздалегідь вибрали це місце, щоб привести його до тями, а в такій непростій справі – кава найкращий помічник.

Окрім кави на піску, вони замовили ще мокко для Дарини, а собі кавові коктейлі хто з ромом, хто з бренді. Навіть мольфар не відмовився від кави по-східному, згадавши молодість.

Коли серце трохи відігрілося запашним напоєм, Сашко першим порушив мовчанку:

– Дякую вам, що підтримуєте мене. Ще й у такому сильному командному складі, – він вітально підняв філіжанку, а тоді відпив ковточок, смакуючи гіркий напій. – Тільки команда не повна. Вам щось вдалося дізнатися про Ігната?

– Дещо вдалося, – почав Олег. – Хоча більшість камер спостереження незрозумілим чином вимкнулася або розфокосувалася у той час. Камері на протилежному будинку вдалося зафіксувати, як Ігнат і вбивця Яна вийшли з Палацу Потоцьких. Я бачив цей запис, не схоже, що Ігната змушували йти силою.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше